Мої родичі вважають, що можна користуватися іншими якщо ті володіють речами чи привілеями. Та в цьому випадку те, що вони родичі, дає їм на це першочергове право. Але чомусь на мене це правило не поширюється. Скільки б я не звертався за допомогою, завжди отримував відмову. Коли я закінчив університет, то надіявся, що дядько візьме мене до себе на роботу, адже я навчався на факультеті “Банківська справа”. Дядько Іван сказав, що він не має права влаштувати мене до себе на роботу, бо внутрішні правила це забороняють. Тоді я запитав чи є у нього знайомі, які могли б взяти мене на роботу. Та цього разу дядько теж мені відмовив.
Я довгий час шукав роботу за спеціальністю. Врешті-решт знайшов її лише в іншій області. Мені довелося переїхати. З часом я очолив відділ кредитування малого бізнесу. І тут про мене згадав дядько Іван. Річ у тім, що його син вирішив відкрити власну справу та він як родич теж не мав права сприяти цьому. Моєму двоюрідному брату Кирилу було відмовлено в кредиті та дядько вирішив попросити мене допомогти брату.
– Ти в іншому місті, – почав він, – ніхто й не здогадається, що ви брати.
Я не приймаю рішення з приводу кредиту та не можу допомогти Кирилу. Та навіть якби міг, все одно цього не зробив би. І тут справа не в родинних зв’язках, а в самій процедурі кредитування. Покоління мого дядька не розуміє, що тепер все набагато прозоріше, ніж було колись та знайомства не відіграють такої важливої ролі, як це було колись.
