Ти просто використовуєш бабусю. Вона доглядає за твоєю дитиною, а мою навіть на вихідні до себе не бере.
Часом у житті трапляються моменти, коли потрібно терміново знайти якусь хитру лазівку. Саме так і було зі мною, Оксаною.
Мій син, Богданчик, вже чотири роки як бігає по хаті. Не скажу, що ангелик, бо ідеальних дітей, здається, не існує. Всі вони трохи пустуни, хоч ти трісни. А тут ще й друге маля зявиться невдовзі ось, власне, і вся зав’язка.
Пам’ятаю, прийшла я якось у жіночу консультацію, хотіла просто контроль пройти, а мене взяли й поклали в лікарню. Кажуть: є привід для хвилювань. Не до жартів стало треба миттєво вирішувати, хто пригляне за моїм шибайголовою.
Чоловік мій оце відправився у відрядження, обіцяв повернутися через десять днів. Батьки також зайняті, на роботі з ранку до вечора, не до онуків їм. Інших родичів поблизу як кіт наплакав. Тут, як промінчик світла в темному царстві, заявилася моя бабуся Ганна Степанівна: мовляв, допоможу, не переживай. Зголосилась побути з Богданчиком, доки мене не випишуть з лікарні.
Щиро скажу, переживала я добряче, бо бабусі вже сімдесят. А внук у мене енергія в чистому вигляді ледве встигнеш зловити. Але нічого, рішили будемо пробувати.
Вирішили так: вдень за сином глядітиме бабуся Ганна, а після роботи забігатимуть мої батьки підстраховувати ввечері. Отакий собі сімейний штаб.
Ой, як же я переживала! Серце не на місці малий все ж таки мій, найрідніший. Дзвонила бабусі по десять разів на день: “Ну що, живі? Ніхто нічого не підпалив?” Як не дивно, вони швидко знайшли спільну мову: і пиріжками об’їлися, і нових іграшок наробили з підручних матеріалів. Тиждень пройшов миттєво. Як тільки чоловік повернувся, все взяв у свої руки.
Мене вже збирали виписувати з лікарні, і тут телефонує сестра роздратована, аж парує. Її донька, Софійка, має лише два рочки. Як вона не просила бабуся у відмову: “Мовляв, замала ще онучка, не вдержу, не допильную”.
Сестра аж сльози пустила, щоб лишень бабуся посиділа із Софійкою. Але ні!
“Ти бабусею скористалася!” накинулась на мене сестра.
Я, як могла, виправдовувалась: “Слухай, у мене ж була цілком безвихідна ситуація. Не могла ж я у лікарню з малим йти! Я й до тебе зверталася, але ти не захотіла помагати. Просто відправити дитину до бабусі, щоби повідпочивати й собі манікюр зробити це трохи не те ж саме До речі, уява твоя, то як це таку малечу, як Софійка, довірити старенькій бабусі? Краще вже хай в батьків вдома побуде”.
“А мої батьки не хочуть! І взагалі, я цілодобово повинна сама з нею сидіти!” обурюється вона.
Я впевнена: різниця між чотирирічним Богданчиком і дворічною Софійкою величезна. Якби був вибір, і свою дитину не спроваджувала б до родичів, але що робити, життя примушує. А сестра вважає, що я бабусю просто обманулаСестра ще трохи поворчала у слухавку, але мені здалося, що її гнів був затьмарений чимось іншим може, втомою, а може й образою на весь світ. Ми помовчали.
Слухай, сказала я зрештою, знаєш, ти ж можеш іноді і до нас заходити із Софійкою. Я ж не проти. Богданчик, до речі, обожнює дітей.
Вона спочатку не відповіла, а потім тихо мовила:
А ти не соромишся мене запрошувати, якщо знаєш, яка я кривдорога інколи буваю?
Я засміялася щиро, від полегшення:
Люди для того й потрібні, щоб прощати і любити. Тим більше сестри.
Після тієї розмови минуло кілька днів. Я повернулася додому, обійняла свого шалапута, дякувала бабусі всім серцем. А одного вечора на порозі зявилася сестра з маленькою Софійкою в оберемку і печивом у кульку.
Богдан не втримався, підбіг до Софійки і почав вигадувати для неї казку про хороброго песика й загублену іграшку. Я з сестрою, ніби повернувшись в дитинство, сиділи на кухні, сміялися, іноді мовчали то було якесь нове тепло, яке не закінчувалось з приходом ночі.
Я виглянула у вікно. Над містом плив місяць, а внизу, під нашим підїздом, у темряві тихо світилося ще одне вікно те, в якому бабуся Ганна Степанівна, певно, пила свою вечірню чайну чашку. І я подумала: часом родину рятують зовсім не героїчні вчинки, а оця проста готовність погратися з дітьми, спекти пиріжків чи дати просту пораду.
І якщо є на світі щось справді вартісне, то це вміння приймати допомогу, а ще більше вміння прощати дрібні образи, щоб потім збиратися разом і сміятися до сліз на старій кухні.
