Українською мовою:
«Ти вже вирішив за мене?!» — історія однієї невдалої весілля
Оксана сиділа за столиком у затишній кав’ярні у центрі Львова, чекаючи на свого нареченого Тараса. Він був чимось схвильований, що хвилини виймав телефон і тривожно поглядав на екран.
— Тарасе, ти сьогодні якийсь не свій. Що трапилося? — запитала вона, намагаючись не показати занепокоєння.
— Почекай трохи, зараз усе поясню. Тільки батьків чекаємо… — відповів він, махнувши рукою.
— Яких батьків?
— Моїх. І ще кілька людей з ними. Ми ж не просто на вечерю прийшли — треба дещо обговорити.
Оксана напружилася. Вона знала Тараса вже півроку і вміла вгадувати його «важливі розмови» по тону. А вони ніколи не закінчувалися нічим добрим.
Через десять хвилин до їхнього столика підійшли батьки Тараса — Богдан Іванович та Надія Петрівна, а за ними — двоє незнайомців.
— Знайомтеся: це Роман і Софія, — з широкою посмішкою промовив Тарас. — Вони цікавляться твоєю квартирою. Хочуть зняти її на довгий термін.
— Моєю… квартирою? — Оксана ледве зупинила свою руку з виделкою.
— Звісно. У них серйозні наміри — готові платити 15 тисяч гривень на місяць. А ми після весілля переїдемо до моїх батьків. У них хата за містом, місця вистачить. Нащо квартирі стояти пусткою? Вона буде приносити прибуток!
Оксана відчула, як у неї похололи пальці. Тарас, не помічаючи її стану, дістав із папки документи.
— Ось, я вже все узгодив із банком. Переведемо твій іпотечний кредит на нас двох — відсоток буде нижчий. І платити легше.
— Ти… вже все вирішив?! — голос Оксани здригнувся. — Навіть не запитавши мене?
— Та годі тобі, як малої дитини! — втрутилася Надія Петрівна. — Тарас піклується про ваше майбутнє. Ви ж вже майже родина!
Роман і Софія переглянулися.
— Вибачте, а квартира оформлена на вас? — спитала Софія в Тараса.
— Поки що ні, але…
— Тоді, вибачте, але такі умови нам не підходять, — сухо сказав Роман. — Ми не знали, що власниця навіть не в курсі справи. Усього доброго.
Вони піднялися і пішли, залишивши за столом незручну мовчанку.
— Ось і добре, — обурилася Надія. — Таких порядних людей відлякали! І все через твою сцену, Оксано!
— Сцену?! — Оксана повільно встала. — Це не сцена. Це моє право — вирішувати, що робити з моїм житлом.
— Ти що, серйозно?! — Тарас поблід. — Адже ми все спланували!
— Ти все спланував. За нас обох. Без мене. І я не збираюся будувати майбутнє з людиною, яка вважає це нормою.
— Оксано, давай спокійно…
— Ні. Весілля не буде.
Вона вийшла із кав’ярні, не озираючись. І більше не відповідала на жоден дзвінок.
А вдома, сидячи на підвіконні з чашкою гарячого чаю в руках, вона лише подумала:
«Краще самій — але з повагою до себе, ніж із тим, хто цього не вартий».
