Я тебе ніколи не забуду
Оксана Петрівна йшла додому в розстібненому драповому пальті, зі зношеним портфелем у руці, де лежали зошити її учнів. Весь вечір перевірятиме диктанти.
Щойно на деревах набрякли бруньки, а сьогодні вже пробиваються молоденькі листочки. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. Трохи — і все заквітне.
Прохожі вітали Оксану Петрівну з повагою. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім у місті вона колись викладала українську мову та літературу, а тепер вчилися їхні діти.
Була вона досі струнка, наче дівчина, невисока — здалеку можна було помилитися. І обличчя гарне. Та хто тут за неї одружиться? Так і жила сама у невеличкому дерев’яному будиночку на вузенькій вуличці. Це була службова оселя, яку дали двадцять п’ять років тому, коли вона приїхала сюди з великого міста.
Саме містечко було крихітне, швидше нагадувало село. Молодим спеціалістам тепер дають квартири у цегляних двоповерхівках. Та не дуже-то вони сюди їдуть — тягне до Києва чи Львова.
Але Оксана Петрівна звикла до свого дому і не наважувалася з ним розлучитися. У вільний час полюбляла копатися у городі. Колись нічого не вміла, а тепер і піч топити навчилася, і капусту солити, і варення варити. Життя всьому навчило.
Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитку сиділи двоє хлопців і щось писали. Вона б і не звернула уваги, якби вони не почали сперечатися, як правильно написати якесь слово. Обидва помилялися. Їй набридло слухати, вона визирнула у вікно й сказала, як треба.
Один із хлопців не знітився і попросив перевірити всю пояснювальну. Оксана вийшла, виправила помилки.
— Дякую. Пощастило зустріти вас. А як вас звати?
— Оксана.
— А я Владислав. Ви майбутня вчителька? А ми тут неподалік працюємо.
— Краще сказати «вчитель» або «педагог», — поправила вона.
Владислав їй сподобався. Він нагадував велетня — поряд із ним було спокійно. Коли він зробив пропозицію, вона не вагалася.
Його матір Оксана не вразила.
— Що ти з нею робитимеш? Книжки читати? Вона ж, мабуть, і варити не вміє. Ой, намучаєшся, — бурчала мати, коли Оксана пішла.
Мати була недалеко від правди. Оксана вміла лише макарони варити та яєшню смажити. І то могла спалити. Поставить каструлю на вогонь, а сама забувала, зачитавшись книгою.
Зрозуміла мати, що з такою господинею син з голоду помре, а вона позбувається посуду, тож взяла готування на себе. Оксана намагалася вчитися у свекрухи, а Владислав — підлаштовуватися під дружину: одягався охайно, кинув лайку. Жили молоді добре.
Через рік у них народився син, спокійний і міцний, як батько. Рано, звісно. Але потім, коли Оксана вийде на роботу, буде складно. Як кидати класи серед навчального року? А так — відбулася.
Свекруха все частіше наА потім, коли Михайло виїхав, вона раптом зрозуміла, що той короткий промінь щастя — єдиний, який залишився в її житті.
