Сниться мені було дивно.
Мамо, а ти теж колись хотіла стати художницею?
Соломія сиділа біля кухонного столу, стискаючи тоненький пензель. На аркуші акварелі під її руками народжувалася нерішуча, але зворушлива гілка бузку фіолетові мазки тремтіли, наче боялися розтектися.
Хотіла, усміхнулася Оксана, стоячи біля плити. Та мені було девять, і я вирішила, що краще стану лікарем, щоб рятувати людей.
А потім передумала?
Оксана простягнулася до чайника, ховаючи погляд. Вона завжди боялася таких розмов. За ними ховалося забагато старі мрії, непрошені надії, вибори, які вона робила не серцем, а розумом.
Так. Життя так повернулося.
Коли Оксана усиновила Соломію, їй було тридцять три. До того часу вона пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, що залишило порожнечу в душі, та нескінченні поради знайомих «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Вона не хотіла брати. Не через егоїзм, а через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Та одного разу в дитячому будинку вона побачила Соломію худу дівчинку з кісками, що сиділа в кутку й малювала олівцем квіти. Соломія підняла очі, і в них було стільки дорослої туги, що Оксана відчула поштовх у грудях. Через рік Соломія назвала її мамою.
Тепер Соломії було десять. Вона вчилася у звичайній школі, де Оксана викладала літературу. Колеги й батьки поважали її «та сама вчителька, що усиновила дівчинку з притулку». Але Оксана не шукала похвали. ЇЇ єдиним бажанням було дати Соломії життя, де ніхто не нагадував би їй про минуле.
ОксанНа кухні запахло яблуками й корицею, і Оксана з Соломією мовчки замісили тісто, наче в цій простій дії була відповідь на всі невимовлені запитання.
