Багато років тому не стало мого єдиного чоловіка Михайла. Ми були звичайнісінькою сім’єю, сумлінно працювали, заробляли кожну копійку й відкладали на світле майбутнє для своєї доньки. Таким чином ми відклали достатню суму, щоб придбати квартиру для доньки та її майбутньої сім’ї (самі жили в селі).
Ми жили чесно й хотіли, щоб і вона так жила, коли виросте. Але вона обрала інший шлях. Десь в глибині душі я рада, що чоловік не дожив до цього дня й не побачив, на кого перетворилася його єдина донечка.
Михайла не стало тоді, коли Іринка була в десятому класі. Ще в школі вона не надто проявляла інтерес до науки, не надто хвилювалася своїм майбутній. Звикла, що ми з батьком завжди про все потурбуємося, з ким треба можемо домовитися, щоб у неї було все найкраще. В неї в голові були лише хлопці, друзі, гулянки, вживання заборонених речовин. І це почалося вже у шкільному віці.
Ми з чоловіком пізно про це дізналися. Для нас вона була свята, ми давали їй великі суми (як для дитини), ми ніколи не жаліли їй нічого. Вона звикла, що їй усе можна, бо вона єдина й така бажана дитина. Але не думала вона, що так буде не вічно. Не стало її батька й у нас почалися фінансові труднощі. Я вирішила, щоб хоча б мати на що жити, здавати квартиру в оренду.
В одинадцятому класі Іра заявила, що не планує йти далі вчитися. Вона хоче трохи відпочити. Я, звісно, такого не прийняла й змусила її піти в університет. А перед цим заплатила кругленьку суму, щоб її туди взагалі взяли, хоч на платне відділення, бо вступні іспити вона просто провалила. Скоріш за все навмисно.
Я думала, може вона хоч трішки подумає про те, чого мені коштувало все це й візьметься за голову. Але Іри ніби навмисно робила все мені наперекір. Вона не вчилася, постійно прогулювала навчання, провалювала сесії, її грозилися відрахувати. Мені доводилося ходити до декана й вмовляти його залишити її, звісно, не задурно. Ба більше, вона десь пропадала цілими днями й з’являлася вдома кілька разів на тиждень й лише для того, аби взяти в мене гроші.
Я знала, що у неї з’явився хлопець. І він, якийсь не простий. Потім у доньки я вивідала, що він займається бізнесом. Але про це усім розповідати не можна, та й він їй нічого не пояснює. Проте Іра точно знала, що у нього дуже багато грошей. Тоді я зрозуміла, що він займається чимось нелегальним. А пізніше мої побоювання підтвердилися, коли на телефон доньки почали поступати дзвінки з погрозами повернути гроші. Іра на ці дзвінки не відповідала. Але вона одного разу залишила телефон вдома. Мені так надокучило це безперервне гудіння, що я підняла слухавку. Почула дуже багато поганих слів, погроз і вимогу повернути гроші. Зверталися до Іри, але в розмові згадали ім’я її хлопця, сказали, що знають, де він живе й прийдуть по нього, якщо гроші не будуть повернуті. Хіба це нормально?
Я пробувала завести з донькою розмову про цього її хлопця, але вона затикала мені рот й наказувала не сунути носа в її особисте життя, мовляв, вона вже доросла. Я перестала їй давати гроші, з причини того, що у мене їх буквально не було тоді, Іра заявила, щоб я продала нашу квартиру й гроші віддала їй, бо їй треба. Коли я запитала, навіщо їй гроші, вона сказала, що їй треба оновити гардероб, купити новий айфон, а ще, її Ігор має борг, який треба погасити.
Продавати квартиру, щоб погасити борг цього шахрая — ніколи в житті. Я відмовилася виконувати примху доньки. Вона розізлилася, назвала мене скупою старухою, поганою мамою, сказала, що йому ці гроші треба, щоб почати свою справу, як стартовий капітал, а я не хочу допомогти.
Кілька тижнів вона взагалі не з’являлася вдома, а всі дзвінки ігнорувала. Тоді я заспокоїлася. Може вона й справді вже доросла й не треба за нею бігати, контролювати її… Потім Іра стала час від часу дзвонити, але не приїжджала. Казала, що у неї все чудово, її хлопець почав якийсь новий бізнес і в них з’явилося знову дуже багато грошей. Нічого доброго я в цьому не побачила, напевно чергова шахрайська схема виманювання в людей грошей.
Потім я дізналася страшну для себе новину. В мене виявили злоякісну пухлину. Треба дороге лікування. Я в першу ж чергу подзвонила доньці, бо хто, як не вона, ще мала б мене підтримати. В мене більше нікого немає. Але вона чомусь подумала, що я телефоную до неї лише, щоб позичити гроші.
Як тільки я розповіла їй про свою хворобу, першу що я почула було:
— Ти ж не думаєш, що я дам тобі грошей на лікування. Так, в мене є гроші, але не для тебе. Пам’ятаєш, як я прийшла до тебе і попросила, а ти відмовила. Ось так і я тепер поступлю. Шукай допомогу деінде. Бери в кредит, продавай квартиру, стій і випрошуй на вході в супермаркет у небайдужих перехожих. Мене не хвилює. Роби, що хочеш!
І кинула слухавку. А я ж про гроші ні слова не сказала. Я хотіла, щоб донька мене втішила, підтримала, чи що… Зате тепер я остаточно усвідомила, що я сама в цьому світі й доньці до мене діла немає. Дарма лише стільки нервів потратила на неї. Нехай живе собі, як знає. Я собі раду дам. От тільки більше чути її не хочу.
