— Нас Сашко з Оленою запросили в гости, — кинув Андрій за вечерею, навіть не глянувши на дружину. — Завтра йдемо.
— Може, спекти щось? Шарлотку, наприклад? Невільно ж іти з порожніми руками, — запропонувала Марія.
— Не треба. Олена чудово готує, — махнув рукою чоловік. — Хай буде вино та фрукти, цього досить.
Марія кивнула, але всередині в неї закипіло. Так, вона не кулінарний майстер, та й часу немає — маленький син, все на ній. Але ж старається, прибирає, готує. Просто не всім це помічати.
Олену вона бачила лише раз, на корпоративі, і то мимохідь. А тепер — іти в гостину, як за наказом, ще й з натяками на те, що чужі дружини кращі.
У суботу ввечері Марія причепурилася, заклала волосся — все ж приємно вийти в люди. Залишили сина у бабусі й поїхали.
Квартира у Олени та Сашка справді була бездоганною. Скрізь блиск, затишок, пахло куркою та свіжою випічкою. Марія нишком озирнулася — у них теж дитина, але жодної іграшки, ані крихти на підлозі. І Олена виглядала так, наче тільки з салону.
— У вас так затишно! — ввічливо сказала Марія.
— І чисто, — вставив Андрій. — Не те, що у нас. Марічко, ось з кого треба брати приклад!
Усі засміялися, крім Марії. Її поколювало. Вона зняла посмішку й стиснула губи. Хотілося піти просто зараз, але ввічливість не дозволяла.
За столом розмова йшла легко, поки Андрій не почав захоплюватися Оленою: і готує, і виглядає відмінно, і чоловікові сорочки прасує.
— Ось це дружина! — скрикнув він. — Мені б таку!
— А я? — не витримала Марія.
— Та нічого, ти теж нічого… просто Олена — еталон. Не ображайся.
Марія встала й пішла у ванну. Замкнулася й заплакала. Він порівнює. Принижує. А вона — все для нього.
Повернулася за стіл, вдаючи, що все гаразд.
Але тут втрутилася сама Олена.
— Андрію, коли тобі так подобається, як я виглядаю, бери приклад із Сашка. Він сидить із сином, коли я ходжу у зал, до косметологині чи просто по магазинам. А ти залишаєш Марію саму та ще й скаржишся?
Андрій завагався, але спробував пожартувати:
— Ну… не всім же бути такими ідеальними.
— Марія теж могла б бути ідеальною, якби не тягнула все сама, — не вгамовувалася Олена. — Може, якби ти допомагав хоч іноді, у вас і порядок був би, і сили на себе залишалися.
— Це що, ви на мене нападаєте? — розсердився Андрій. — Я просто зробив комплімент!
— Ні, ти принизив дружину. Весь цей час. А компліменти Олені — не привід знеславити Марію, — різко сказав Сашко. — Ти навіть не зрозумів, як їй було важко це слухати.
— Маріє, скажи їм! — звернувся до дружини Андрій. — Поясни, що все нормально.
Вона подивилася на нього. Посміхнулася, але очі були порожніми.
— Ні, Андрію. Все не нормально. Ти мене принижуєш. Постійно. Я втомилася.
— Значить, тепер ти проти мене?! — прошипів він. — Ходімо звідси. Ганьба.
— В крайньому разі, телефонуй, — тихо сказала Олена, коли Марія прощалася.
У таксі Андрій зірвався на крик. Вдома продовжив. Вже зі звинуваченнями: «Це вони тебе налаштували! У нас все було нормально!»
Але Марія не кричала. Не виправдовувалася. Вона просто готувалася до завтрашнього ранку — до моменту, коли подасть на розлучення.
Через місяць вже працювала. Сина взяли до садка. А вона видихнула. Стало легше. Ніхто не порівнює. Ніхто не дорікає. І вона більше не боїться тиші в квартирі. Тиша — не порожнеча, а свобода.
