Я, Іван, хочу розповісти історію про свою бабусю по дружині, Богдану Петрівну. Вона жила на околиці містечка Острог у власному будиночку, де був її улюблений сад, квіти й теплиця. Жінка вже давно була на пенсії, відзначила ювілей – сімдесят років, і якби не смерть чоловіка три роки тому, то все було б добре.
Але не лише туга за чоловіком долала Богдану Петрівну. З кожним роком важче давалася праця на городі, дедалі складніше було впоратися самій із господарством, і здоров’я почало підводити.
Донька Ярина, яка жила з чоловіком Петром і внучкою Соломією в обласному Рівному, не раз умовляла матір продати будинок і переїхати ближче до них, але Богдана Петрівна не наважувалася.
— І що я біля вас робитиму? — казала вона доньці. — Поки сама тримаюся на ногах, житиму в рідному місті, а ви приїдете в гості – мені й то буде приємно.
Донька з чоловіком приїжджали, але не часто. А ось Соломія, яка так любила бабусю, завжди літні канікули проводила в неї вдома, коли була школяркою. І будучи студенткою, Соломія приїжджала до бабусі й дідуся на місяць.
Але дідусь помер… Соломія вже вчилася на старших курсах інституту і влітку їздила в студентський будівельний загін. Засумувала Богдана Петрівна і все ж вирішила продати будинок після того, як двічі лікувалася в кардіологічному відділенні місцевої лікарні.
Вона продала будинок, купила собі неподалік скромну двокімнатну хрущівку на першому поверсі й переїхала, забравши з собою кімнатні квіти, які зайняли всі підвіконня та лоджію в теплій квартирі.
Частину грошей, що лишилися після продажу, Богдана Петрівна відклала на весілля улюбленої внучки, частину віддала доньці, а трохи залишила собі на лікування.
Клопоту й роботи в квартирі стало значно менше, і вона раділа, що зможе більше відпочивати й приділяти увагу здоров’ю.
Із сусідами в Богдани Петрівни склалися теплі стосунки. Вона була ненав’язливою, мовчазною й тихою сусідкою, і невдовзі її так і прозвали – Тишкою.
Богдана завжди віталася, всміхаючись, злегка вклоняючись, і незабаром почала ділитися з пенсіонерками паростками своїх яскравих гераній, фікусів і фіалок, які так приваблювали перехожих, красучись у віконцях.
Навесні Тишка висаджувала частину гераній у стару клумбу під вікном біля під’їзду, і вона ставала яскравою, святковою все літо.
Але як би не старалася пенсіонерка вберегти себе від фізичної роботи, здоров’я все одно не покращувалося. Богдана Петрівна постійно спостерігалася в кардіолога, проходила курси лікування, а донька все кликала її до себе в Рівне.
— Приїжджай, мамо. Тут лікарі кращі, і лікарня поряд, і я поруч. Буду доглядати за тобою. У нас три кімнати, житимеш на всьому готовому, і гуляти на свіжому повітрі…
— Який у вас там свіжий повітря? — сміялася Богдана Петрівна. — Ось у нас – добре, а мені два життя не прожити, хоч я й так стараюся тримати себе в порядку.
Але день за днем донька вмовляла матір погодитися на глибше обстеження, і одного разу, коли Богдана Петрівна почувалася недобре, вона вирішила їхати в обласну лікарню.
— Поїду полікуюся туди, — пояснювала вона сусідкам, роздаючи їм свої горщикові квіти. — А вам – ось моя спадщина. Не мають вони тут засохнути, дарую вам, хай радують. А я не знаю, чи повернуся. Що лікарі скажуть? Якщо треба, то доведеться в доньки залишатися…
Сусідки обіцяли доглядати за квітами, берегти їх і плекати.
— Киньте думати про погане, Петрівно, може, ще й підлікують, тепер медицина у нас на рівні… А квіти у вас дуже гарні. Не дамо загинути красі.
Жінка поїхала, замкнувши квартиру, і порожні підвіконня сумно виглядали з вулиці, говорячи про відсутність доброї господині.
Усю зиму прожила мати в доньки. Лікарі не вважали її стан критичним, однак помірність у праці та навантаженнях рекомендували, і донька залишила Богдану Петрівну в себе на зиму, щоб частіше відвідувати лікаря й стежити за здоров’ям.
Скучала мати за своєю квартирою, вже встигла звикнути до нового житла, і хоч було їй у доньки добре, але хотілося, як і раніше, жити самостійно, окремо.
Особливо не терпілося Богдані, коли стало тепліше пригрівати весняне сонечко. Вона зібрала речі й поїхала електричкою додому, не слухаючи доньчині доводи про те, щоб залишитися.
Вдома було сонячно, пилючно. Але до бабусі приєдналася на вихідні й внучка Соломія. Вона вже закінчувала інститут, і дівчині теж кортіло стати самостійною.
— А я розумію тебе, ба… — казала Соломійка. — Хіба можна жити спокійно з моєю мамою? Вона п’ять разів за годину спитає про самопочуття, намагається нагодувати, напоїти травами чи виміряти тиск!
— Ну, це коли вона вдома. А коли на роботі, то в квартирі так само тихо й спокійно, як і тут, — усміхнулася Богдана Петрівна. — Мені стало краще! І я маю намір тепер жити тут, як вийде. Я не інвалід, справді, і сподіваюся, що ти мене не покинеш, Соломійко…
Бабуся знала, що казала. Вона бачила, як ретельно миє квартиру Соломія, як витирає пил, але то й поглядає на годинник, чомусь усміхаючись. Бабуся розуміла настрій внучки. Ще зі шкільної пори, коли Соломія гостювала в неї все літо на канікулах, з’явився у неї тут, у маленькому містечку, друг Іван, тобто я, який і жив на їхній вуличці неподалік. Ми дружили, каталися на велосипедах, їздили в ближній ліс по гриби, допомагали на городі й купалися в ставку біля будинку…
Я був закоханий у Соломію, і коли прийшов з армії, уже три роки працював на місцевому великому заводі. Щоразу зустрічаючи Соломію, яка приїжджала до бабусі, я радів її приїзду не менше, ніж Богдана Петрівна.
По суті, я вже був членом сім’ї. Так вважала бабуся. А Соломія на запитання Богдани Петрівни про особисте життя лише усміхалася.
— Ось доучуся, отримаю диплом, а там видно буде… — казала вона.
— І в кого ти в нас така серйозна? — хитала головою бабуся. — Інші вже й заміж вийшли, і дітей народили, а ти – диплом… Терплячий твій Іван. Все чекає і чекає… Дивись, не втрать своє щастя.
Бабуся не лише думала про щастя внучки, вона палко бажала, щоб хоч Соломія залишилася в рідному місті, не стала жити в обласному великому місті, де шум, багато транспорту й задуха.
А Соломія знала, що тільки зі мною в неї буде щастя, і обіцяла вийти заміж уже давно, тому я й пам’ятав її слова й чекав.
Тепер, коли весна заливала світлом квартиру бабусі, і все сяяло чистотою, почали приносити сусідки назад квіти баби Богдани, їхньої Тишки.
— Бери, бери. Краще за тебе ніхто за ними не догляне. Вони тебе чекали… — казали сусідки й ставили горщики на свої місця. — А то погано твої вікна порожніми виглядали. Здоров’я тобі, Богдано. Більше не їдь.
Богдана Петрівна зі слізьми на очах приймала свої квіти й починала за ними доглядати по-своєму, трепетно, ретельно підрізаючи довгі пагони, обриваючи сухе листя, міняючи ґрунт і підживлюючи своїми методами.
Невдовзі Соломія закінчила інститут, привезла бабусі свій диплом, і ми всією родиною відзначали це свято. Донька з зятем привезли великий торт і сумку продуктів. Був накритий стіл, розлито по келихах шампанське, і я, скориставшись загальним зібранням, зробив офіційну пропозицію Соломії, піднісши при всіх їй каблучку.
Бабуся просльозилася, батьки зітхали. Вони, звичайно, очікували такого ходу подій, але все одно схвилювалися. Усі обійнялися, ми з Соломією поцілувалися на знак згоди й любові, і день весілля було призначено.
Я мав намір жити після весілля з Соломією в приватному будиночку, який дістався мені від моєї бабусі. Мій будинок стояв близько від того самого будинку, де раніше жила Богдана Петрівна. Тому ми й подружилися дітьми – були сусідами.
Я вже зробив ремонт у домі, побудував у саду альтанку й літній будиночок, і після весілля ми одразу переїхали в своє гніздечко.
Бабуся крадькома зітхала, дивлячись на наш будинок. Вона приходила до нас у гості й оглядала наші клумби, сад і двір, згадуючи себе молодою у своєму домі.
Одного разу Соломія завела бабусю в літній будиночок і показала їй на ліжко.
— А ти можеш у нас улітку гостювати скільки хочеш… Дивись, як тут гарно! І клумба під віконцем, і яблука у вікно заглядають, і банька навпроти топиться. Чого тобі в квартирі сидіти? Сиди тут. Ось під вікном лавочка, криниця, теплиця поряд. Дихай повітрям, слухай птахів, а втомишся – приляж та поспи… І я поруч.
— Так би добре, внучко, тут як у раю… — зітхнула бабуся.
— Тільки про одне прошу. Не працюй. Не треба копати, нахилятися й нічого робити, — строго сказала Соломія.
Богдана Петрівна пообіцяла. Вона стала на цілий день залишатися в саду, і це її зігрівало. Ми з Соломією йшли на роботу, а бабуся залишалася доглядати за садом і домом. Вона приходила рано, відкривала теплицю, поливала маленькою лійкою теплою водою з бочки огірки й помідори, збирала плоди, складаючи їх у ящички на веранді, годувала курей, збирала яйця з гнізд і сиділа з кішками на лавочці біля літнього будиночка. До нашого повернення бабуся навіть іноді готувала вечерю, і хоч ми сварили її за надмірну турботу, але обіймали, а повечерявши всі разом, проводжали бабусю додому, допомагаючи донести овочі та ягоди.
На диво навіть самій собі, Богдана Петрівна почала почуватися набагато краще, вона зміцніла, трохи схудла, обличчя засмагло, а тиск стабілізувався.
— Тому що я цілий день на повітрі, — розповідала вона сусідкам. — Наче й не їздила зі свого саду… Там у Соломії і квіти, і ягоди, тільки помилуєшся на красу – уже легше!
Так минуло два роки. А потім у Соломії та мене з’явилися діти – близнючки Оленка й Марина. Тут уже бабуся стала допомагати, намагаючись полегшити Соломії перший найважчий час материнства.
Бабуся сиділа з візочком у саду, поки малятка спали, а коли Соломія займалася дівчатками, Богдана Петрівна готувала їжу на кухні.
— Невелика від мене допомога, — зітхала бабуся. — Але чим можу, тим і допоможу, і мені така радість бачити своїх правнучок!
Приїжджала й донька з чоловіком з Рівного, щоб помилуватися внучками, але ненадовго, бо подружжя ще працювало. А Соломія раділа, що бабуся поруч, що почувається непогано і ще так допомагає!
— Величезна від тебе допомога, бабусю, — дякувала Соломія. — Ну коли б мені стояти біля плити? І не уявляю, як раніше в селах справлялися жінки з великою родиною, де семеро дітей було?
Я теж намагався зробити якомога більше вечорами по дому, але на мені була в основному чоловіча робота, і я втомлювався на заводі, але все одно тягнувся до доньок, то й брав на руки то одну дівчинку, то другу, і купали ми вечорами дітей разом, і спати укладали, і годували…
А Богдана Петрівна, уже бачачи, що молода мама й батько справляються з близнючками, почала йти до себе раніше, щоб не заважати. І самій треба виспатися, адже завтра рано вставати – треба буде прийти сюди, підмести доріжки у дворі, нагодувати курей, котів і приготувати щось смачне для родини. Так приємно бачити оченята маляток і радість молодих батьків, коли на столі гарячі пироги від баби Богдани!
