“Розвелася потихеньку”
“Оленко, ти з глузду з’їхала!” – вигукнула в трубку Наталя. “Як так? Розвелася та й нікому не сказала?”
“Тихіше,” – Ольга відсунула телефон від вуха, озирнулась на кухонні двері. “Діти вдома.”
“Які діти? Їм же вже за тридцять! Олю, ти розумієш, що наробила? Двадцять вісім років шлюбу – і на тобі розлучення!”
“Наталю, не кричи, будь ласка. Мені й так важко.”
“Чому мовчала? Ми ж подруги з університету! Я б підтримала, допомогла…”
Ольга притиснула телефон до грудей, закрила очі. Господи, як же втомилася від цих розмов. Спочатку дзвонила Марія з роботи, потім тітка Галя, тепер Наталя. Неначе всі чекали, коли вона дасть привід для пліток.
“Олю, ти там?” – донеслося з трубки.
“Тут я,” – вона знову піднесла телефон до вуха. “Просто не хочу про це говорити.”
“Як не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашої компанії, хто розлучився. Ну скажи хоть щось. Він тобі зраджував?”
“Ні.”
“Пив?”
“Теж ні.”
“То що тоді? Ольго, ну скажи ж!”
Важко зітхнула. Як пояснити Наталі, що просто втомилася? Втомилася від сірих днів, від однакових розмов, від почуття, що живеш не своє життя?
“Втомилася, Наталю. Розумієш?”
“Від чого? Вітько ж гарний чоловік – не п’є, не б’є, зарплату приносить.”
“Саме так. Гарний чоловік. Але не мій.”
“Що ти несеш? Як не твій? Ви ж двадцять вісім років разом!”
У передпокої зашуміло. Ольга поспішно попрощалася й поклала трубку. У кухню увійшла донька Ганна з пакетом продуктів.
“Мамо, привіт,” – поставила сумку на стіл й уважно подивилася на матір. “Чого така бліда?”
“Так, голова болить.”
“Знову Наталя дзвонила? Чула, як щось виправдовувалася.”
Ольга кивнула. Галя почала розкладати продукти.
“Мамо, а тобі не шкода?” – спитала, не обертаючись.
“Про що?”
“Ну, що розлучилася з татом.”
Ольга подивилася на доньку. Вона була схожа на неї молодою – такі самі темні коси, такі самі сірі очі. Тільки в доньки в очах була рішучість, якої в Ольги ніколи не було.
“Не знаю, Ганюсю. Поки не знаю.”
“А татові шкода?”
“Не говорили ми про це.”
Ганя обернулася.
“Мам, можна спитати дещо?”
“Звичайно.”
“Ти справді ніколи не любила тата?”
Ольга завмерла з чашкою в руках. Звідки донька це взяла?
“Чому ти так вирішила?”
“Та я ж вас ціле життя бачила. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Навіть за руки не бралися. Як сусіди по комуналці.”
“Ганю, не кажи так. Тато хороша людина.”
“Хороший, так. Але ти його не любила. І він тебе, мабуть, теж.”
Ольга поставила чашку. Донька мала рацію. Вона ніколи не любила Вітя. Вийшла за нього, бо “так треба”, бо подруги вже заміжні, бо батьки наполягали.
“Мамо, а кого ти любила?” – тихо спитала Ганя.
“Навіщо тобі знати?”
“Просто цікаво. У кожного ж має бути кохання.”
Ольга відвернулася до вікна. Звичайно, було кохання. Без нього нікуди. Ігор із сусіднього під’їзду, студент-медик. Красивий, мрійливий. Зустрічалися потай, бо батьки вважали його “не парою”.
“Лікар – це покликання,” – говорив Ігор. “Я рятуватиму людей.”
“А я тобі допомагатиму,” – відповідала Ольга.
Але батьки наполВона глянула на свій відбиток у вікні, де дощ стирав межі між минулим і майбутнім, і зрозуміла, що тепер, нарешті, вільна.
