Слухай, доню, тут така справа…
Олеся відчула, що розмова буде непростою. Якщо мама починала з затяжного «Слу-у-ухай», нічого доброго чекати не варто було.
Памятаєш Ганусю, дочку тітки Світлани? Ну, мою троюрідну племінницю. До речі, тобі якась там сестра.
Якась там Мам, я її бачила раз на похороні дідуся років десять тому.
І що? Родичі є родичі. Так от, у неї біда. Їх з чоловіком і сином виживають із орендованої квартири власники продають житло. Можеш уявити?
Олеся стисла перенісся й глянула на засніжену київську вулицю. Грудневий день повільно згасав, а кава на стільці остигала разом із її терпінням.
Мам, мені шкода. Але я тут до чого?
Як це до чого? В тебе трьохкімнатна, велика, жити одна. Їм би тимчасово у тебе перебути місяць, другий, поки не знайдуть
Ні.
Думка ще не встигла оформитися, але слово вже вирвалось.
Як ні? мама аж розгубилась від такої прямоти. Ти навіть не послухала!
Мам, я не хочу впускати до себе незнайомих людей. Тим більше з дитиною. Тим більше невідомо на скільки.
Я ж кажу це тимчасово! Два місяці максимум. Чоловік Ганусі працює, вони назбирають на завдаток і зїдуть. Олесю, у них восьмирічний малий. Хлопчик залишиться на вулиці, якщо ти не допоможеш!
Нехай знімуть кімнату, хостел, готель що завгодно.
На які гроші? Їх же женуть, розумієш? Викидають просто!
Мам, це не моя проблема.
Мама раптом почала плакати. Не голосно, а якось тихо, з перехватом дихання. Олеся заплющила очі.
Я тебе не впізнаю, мама крізь сльози. Моя донька стала така холодна. Чужа. Рідні люди в біді, а тобі байдуже.
Вони мені не рідні. Це твоя родина.
А відтак і твоя! А ти забула, що таке сімя? Що означає допомогти своїм?
Мені потрібна тиша, простір. Я працюю вдома. Я не зможу жити з чужими.
Тимчасово! Ну що тобі, Господи, завадить? В тебе ж три кімнати! Три! Одна сидиш як той кіт бездомний. Навіть кота не маєш. Було б якась користь
Є користь я тут живу.
Егоїстка, мама схлипнула. Я виховала егоїстку. Ніколи б не думала, що власна донька відмовить своїм у шматку хліба.
Я відмовляю не в хлібі. Я не хочу впускати сторонніх у свій дім.
Розмова йшла по колу. Мама повторювала одне й те саме, Олеся свої аргументи. Коли минула година, Олеся зрозуміла, що вже двічі погодилась «подумати». А потім: «ну, мабуть, раз можна».
Тільки на місяць, сказала зрештою. Максимум два. Якщо щось не так одразу зїжджають.
Звичайно, Олесю, донечко, ти мене виручила! Яка ти розумниця!
Усередині все стискалося. Не через фізичний дискомфорт інший, той, що накочується, коли розумієш: щойно зробила страшну помилку.
…Наступного ранку дзвонили у двері о сьомій. Олеся, сонна й роздратована, відкрила і відступила під навалою валіз, пакетів, коробок і галасу малого.
Олесю! Зіронько! Ганя влетіла, поцілувала господиню в щоку. Дякую-дякую-дякую! Ти нас просто врятувала!
За нею ввалився кремезний чоловік у спортивних штанях та хлопчик років восьми, який одразу побіг обстежувати квартиру.
Сергію, тяни сюди велику сумку! гукнула Ганя.
Олеся нарахувала сім валіз, чотири коробки і два здоровенні пластикові контейнери. Для «пари місяців» забагато.
Ми швидко обживемося, запевнила Ганя. Ти нас навіть не помітиш.
…Перші два тижні керований хаос. Олеся ховалась у своїй кімнаті, працювала під гул телевізора і тупіт малого. Вмовляла себе: це скоро мине. Терпимо. Несуттєво.
Потім Ганя пересунула меблі на кухні: так зручніше. Сергій зайняв балкон зону відпочинку. Михайлик зламав ручку ванної, і ніхто навіть не збирався ремонтувати.
Ганю, Олеся підловила гостю на кухні. Потрібно поговорити. Ви вже майже місяць тут. Як із пошуком житла?
Та шукаємо-шукаємо, відмахнулась та, не відриваючись від смартфона. Все таке дороге нині, ти собі не уявляєш. Але от-от знайдемо.
Мені потрібні конкретні терміни.
Очі Гані потемнішали.
Олесю, ну куди нам йти? На вулицю? З дитиною?!
Не кажу про вулицю. Я кажу
Ми шукаємо! Ганя підвищила голос. Що тобі ще треба? Вимагаєш, щоб ми на вокзалі ночували?
З кімнати вийшов Сергій.
Щось трапилось?
Олеся глянула на обох. Їхні обличчя вже не вдячні, вже не збентежені.
Ні, сказала вона. Ніяких проблем.
І пішла до себе.
Проблеми, звісно, були. Їх ставало все більше. Сергій займав ванну саме тоді, коли Олесі треба було готуватись до дзвінка з клієнтом. Ганя переклала її харчі на нижню полицю холодильника, свої нагору: «так легше». Михайлик навчився вмикати мультики на всю гучність о сьомій ранку у вихідні.
Олеся працювала уривками. Засинала під бурмотіння телевізора. Прокидалась від гуркоту Сергій щось ронив у коридорі.
…Одного разу вона прийшла з магазину і побачила свій робочий стіл заваленим іграшками Михайлика. Ганя сиділа у її кріслі, не підводячи голови від телефону.
А, ти прийшла, кинула та, не встаючи. Слухай, інтернет би швидше. Твій ледь тягне.
Це мій робочий кабінет.
Та й що? Михайлові ніде грати. В кімнаті тісно.
Олеся тихо склала іграшки й винесла в коридор. Ганя хмикнула, але промовчала.
Невдовзі прийшла квитанція за комуналку. Сума вдвічі більша. Олеся виклала папір на кухонний стіл, коли всі прийшли на вечерю.
Треба обговорити витрати.
Сергій жує, не зводячи очей. Ганя ріже котлету.
Які витрати?
Комунальні. Вас троє, я одна. Справедливо ділити хоча б навпіл.
Ганя відклала вилку.
Олесю, ти це зараз серйозно? Ми ж рідня. Ти що, гроші з нас вирішила брати?
Я хочу розділити витрати. Це нормально.
Нормально? Сергій нарешті підняв голову. Нормально допомагати сімї, а не витискати гривні з людей, що і так ледве виживають.
Ви живете тут два місяці, безкоштовно. Користуєтеся моїм інтернетом. Я ж не говорю про оренду лише комуналка.
Якщо тобі шкода грошей, так і скажи, Ганя встала. Не треба тут добродійку з себе корчити.
Олеся дивилась, як вони виходять із кухні. Як Михайло хапає останній шмат хліба. Як Сергій кидає через плече: «Жаднюга».
Вона просиділа на кухні до ночі. Думала. Згадувала мамині слова про «родинний обовязок». рахувала витрати на непроханих гостей. Прикидала, скільки ще витримає.
Вранці Олеся зайшла в зал, де Ганя та Сергій дивились телевізор.
У вас тиждень.
Ганя навіть не повернулась.
Що?
Тиждень, щоб знайти житло і виїхати.
Тепер обернулися обидва.
Ти що, з глузду зїхала? Сергій аж підскочив. Куди нам?
Це вже не моя справа. Я дала вам два місяці. Ви не шукали житла, не платили, не поважали мої кордони. Досить.
Та хто ти така? Ганя підвелася. Думаєш, квартиру отримала і вже королева?
Я тут господиня. І я хочу, щоб ви зїхали.
А мама твоя знає, як ти з ріднею поводишся? Сергій зробив крок. Може, зателефонувати їй?
Дзвони.
Ганя схопила мобільний. Олеся не зрушила з місця. Нехай телефонує. Хай мама кричить, плаче, звинувачує. Все одно. Олеся вже вирішила.
Тиждень, повторила. Через сім днів не поїдете викликаю поліцію.
Яка ж ти Ганя задихнулась від злості. Як ти смієш! Ми ж тобі допомагали! Ми
Ви мені не допомагали. Ви у мене жили. Безплатно. Різниця очевидна.
Олеся розвернулась і пішла у свою кімнату. Замкнулася. Сіла на ліжко, обійняла коліна. Серце билося десь у горлі, але вперше за місяці дивне спокійне відчуття.
Тиждень був пекельним. Ганя демонстративно не прибирала, Сергій «випадково» зламав полицю, Михайло малював фломастером на шпалерах. Олеся все фіксувала на телефон.
На сьомий день вони зїхали. Сергій буксував із валізами, лаявся під ніс. На порозі Ганя обернулася:
Побачимо, як воно тобі відгукнеться!
Олеся зачинила за ними двері.
Вона пройшлася по кімнатах. Прибрала чужий безлад. Відчинила вікна вигнати запах балкона. Пересунула меблі на кухні знову.
Ввечері квартира знову стала домом.
Олеся налила собі келишок вина й сіла на диван. Телефон мовчав мама, мабуть, досі оговтується після Ганиних скарг. Переживе.
Доброта важлива річ. Але коли зрікаєшся власних меж, це вже слабкість. А слабкістю користуються.
Олеся вирішила більше ніколи. Жодних «родинних боргів». Жодних «поживуть тимчасово». Жодних сторонніх у її домі.
Вона допила вино, вимила келих і лягла спати. Вперше за місяці у цілковитій тиші.
