Тимчасове життя
Сумка з речами стояла біля дверей, застібнута на всі блискавки ніби останній штрих перед відїздом. Оксана нервово поправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру та сина. У передпокої пахло сиротою: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав важке листя до бордюру. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Мишці було марно. Він стояв мовчки, уперто дивлячись у підлогу. Соломія намагалася триматися бадьоро, хоча всередині у неї все стискалося тепер Мишко житиме у неї.
Усе буде гаразд, промовила вона, силкуючись посміхатися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою тим часом впораємося.
Оксана міцно й швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Мишко все ще стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Соломія раптом відчула незручність: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше кількох днів.
Заходь у кухню. Чайник уже закипів, сказала вона.
Мишко мовчки пройшов за нею. У кухні було затишно: на столі стояли чашки та тарілка з хлібом. Соломія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про дощ за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладово, дивився крізь неї то на вікно, затяте дощем, то кудись глибше.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Мишко акуратно розклав футболки у шухляду, а зошити склав стопкою біля підручників. Соломія помітила: він старанно не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити лад чужого дому. Вона вирішила не поспішати з розмовами.
Перші дні трималися на напрузі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Соломія нагадувала про сніданок і перевіряла рюкзак. Мишко їв повільно, майже не піднімаючи очей. Ввечері він сідав за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Соломія розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розпорядку та чужої квартири. Вона сама ловила себе на думці, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу вагатися не було: вже через два дні треба було йти оформлювати опіку.
У відділенні Дніпровської РДА пахло паперами та сирою одежею. Черга тяглася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Соломія тримала під пахвою папку з документами: заяву від Оксани, свою згоду, копії паспортів та свідоцтво про народження Мишка. Співробітниця за склом говорила сухо:
Потрібна ще довідка з місця проживання дитини та згода другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Все одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Соломія відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову й знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж через тиждень.
Вдома Соломія намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Мишка до школи щоб поговорити з класною про його ситуацію. У роздягальні діти товпилися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Соломія подала довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я повинна повідомити адміністрацію І ще: за всіма питаннями тепер до вас?
Так. Його мама працює вахтовим методом. Я оформлюю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої
