Варвара Іванівна поспішала додому. Небо затягнулося темними хмарами. От-от з неба ллє холодний дощ. Сильний вітер розвіював її шаль. Бабця не збавляла ходу. Не хотілося потрапити під зливу. Зонтик вона забулася вдома, хоча вранці слухала прогноз погоди. Зовсім забулася, старість не радість.
Раптом увагу старенької привернув маленький сірий клубочок. Це було кошенятко. Бідна тваринка так замерзла, що навіть не мала сили зійти із проїжджої частини. Не роздумуючи, Варвара Іванівна взяла котика із собою додому. Не могла вона залишити тваринку у біді.
Жила вона сама. Діти давно уже виросли. Мали власні сім’ї й рідко навідували стару матір. Онуки й зовсім з’являлися лише двічі на рік. А так хоче буде до кого заговорити. Назвали нового друга Тимофієм й почала відгодовувати.
Їло кошеня практично все: молоко, сметанку, сирок. Бабуся не шкодувала для нього своєї пенсії. Росло маленьке не по місяцях, а по днях. Зовсім скоро вимахало в добрячого котяру. З бабцею вони жили душа в душу. Поки старенька чесала йому животик, Тимофій наспівував їй свою котячу пісеньку.
Тварини відчувають добрих людей. Котик любив бабусю й вважав її своєю родиною, адже як ще пояснити те, що трапилося з ними декілька днів тому.
Варварі Іванівні цілий день було погано. Піднявся тиск, ліки не допомагали. Голова так сильно крутилася, що старенька вирішила зателефонувати у швидку. Правда не встигла вона взяти телефон, як втратила свідомість. Тимофій не покинув свою бабцю у біді й почав голосно нявкати й дряпати стіни. Сусіди втомилися слухати дике нявчання кота й прийшли до сусідки сваритися. Зайшли у квартиру й побачили, що Варвара Іванівна без свідомості.
Так завдяки пухнастому, життя бабусі довелося врятувати. Старенька пішла на поправку, а котик продовжує наспівувати їй свої колискові.
