Ой, діточки, послухайте стареньку… Хоча в будинку для літніх тихо, але в цій тиші чується, як колись гуло життя. І знаєте, що найяскравіше лишилося в памяті? Не свята, не подарунки, а оті дурниці, через які сімї розпадаються.
Були в мене знайомі Марія Степанівна та її син, Олесь. Жили мирно, поки він не привів додому дівчину. Звали її Зоряна. Красуня волосся як шовк, нігті мов кігті, але біда до роботи чи порядку в хаті руки в неї були, як у птаха.
Марія Степанівна ще з першого погляду брови звела:
Щось ця паніночка мені не до вподоби.
І недаремно. Бо коли Зоряна вперше мила посуд, то лише плівку жиру по тарілках розмазала. Ще й гордо заявила:
Я не для того, щоб руки псувати.
А свекруха їй у відповідь:
То й я за тобою прибирати не буду. Це не ресторан!
А та лише плечима знизала. Ну, гадаю, довго так не буде. Та Олесь уперто твердив:
Я її кохаю! Одружуся!
Марія Степанівна його й переконувала, і лаяла даремно. За два місяці весілля справили, а ще через тиждень ключі від квартири молодим віддали.
Та недовго раділа: прийшла якось у гості, а там… Ой, діти, такий безлад, що аж очі боліли! Купи пилу, гора брудного посуду, речі розкидані. А Зоряна замість ганчірку взяти сидить, нігті підпилює й каже:
Я шукаю себе. Коли треба буде робота мене знайде.
А свекруха їй у відповідь:
Не робота тебе знайде, а судові пристави, коли чоловіка за борги виселять!
Бо Олесь вже три кредити набрав через її хотіння. А Зоряна ще й авто захотіла.
Навіщо? питає свекруха.
Щоб на співбесідах поважали! гордо відповідає.
Сварились вони, поки Марія Степанівна, витерши пил зі столу, не сказала:
Знаю свого сина. Не довго тобі тут сидіти.
А та їй у спину:
Він мене любить!
Та свекруха вже рішення прийняла більше ні гривні їм не дасть. І не помилилась: за місяць Олесь прибіг не за машиною, а просити, щоб мати кредит на себе оформила.
Для нас, мамо! Я сам сплачу!
А вона йому:
Знаю, кому ти ту машину обіцяв. Але на мій рахунок ніколи.
Пішов він похмурий, сказав Зоряні, що грошей не буде. А вона як завиє! Якби кінець світу настав.
Ось тоді Олесь і прозрів. Зібрав речі цієї «принцеси» та викинув за двері. І подав на розлучення.
Отак, діти, буває: здається, любов навіки, а воно як дим розвіється. Бо кохання це не макіяж, без праці та поваги воно швидко розсипається.
Хочете, розповім, як вони потім жили? Бо й там історія повчальна…
