Щоденник
За стіною — не тиша
— Увімкни вже той клятий телевізор тихіше! — вигукнула Марія Іванівна, вдаривши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь музика заграла ще голосніше. Здавалося, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де одночасно грали всі оркестри світу.
— Мамо, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю в руках. — Поговори з ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Марія Іванівна обернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць з ними по-людськи! А вони ніби глухі! Чи вдають, що не чують!
За стіною щось знову гримнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Марія Іванівна схопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут жила Ганна Семенівна, царство їй небесне, була тиша, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Петром у дитинстві носились по квартирі.
— Це було вдень! І ми були діти! А ці… — Марія Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться гірше за малоліток.
Музика раптом стихла. У насталій тиші чулося лише тикання старих годинників на кухні і ледь помітний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, вони самі зрозуміли, що перебільшують.
Але раділа вона завчасно. Через кілька хвилин роздався тягучНічого не змінилося—за стіною знову залунали ті ж пісні, ніби вони ніколи і не зникали, лише тепер Марія Іванівна слухала їх з усмішкою, знаючи, що справжня любов ніколи не мовчить.
