17 травня 1951 року. Сьогодні у моїй памяті все чітко наче це було вчора. Мені лише 14 і я прокидаюся у лікарняній палаті в самому центрі Києва. На грудях більше сотні швів. Лікарі тільки-но видалили мені одну легеню.
Щоб вижити, мені довелось отримати аж 13 порцій крові від зовсім незнайомих мені людей. Я ніколи не взнаю їхніх імен, але знаю, що живу завдяки їхній доброті.
Мій тато, Левко, тихо сидів поруч і промовив слова, що відлунням залишилися на все життя:
Ти живий тільки тому, що хтось поділився з тобою своєю кровю.
У ту мить я дав собі обіцянку: як тільки виповниться 18, стану донором. Віддам те, що мені одного разу подарували незнайомці.
Але був один нюанс я жахливо боявся голок.
Не зважаючи на цей страх, у день свого повноліття я переступив поріг київського центру донорства. Усівся у старий крісло, втупився поглядом у стелю, навіть не моргнув, коли медсестра, на імя Наталка, ввела голку. Я вперто не дивився на процес жодного разу за все життя.
Цей ритуал повторювався протягом шістдесяти чотирьох років. Я ще не знав тоді, що моя кров особлива.
Після кількох донацій лікарі зробили відкриття: у моїй плазмі містилося вкрай рідкісне антитіло можливо, воно утворилося через ті численні переливання ще у дитинстві. Це антитіло могло рятувати немовлят від резус-конфлікту.
До цього в Україні (і особливо в Києві) багато немовлят щороку помирали. Коли мати із негативним резусом чекала дитину із позитивним, її організм міг атакувати кровинки дитини.
Викидні. Мертвонароджені діти. Невиправні ураження мозку…
А розвязання було в моїй крові.
Мене запитали, чи згоден я не лише на донорство крові, а й плазми. Це означало процедури по 90 хвилин замість 20, часті візити і так все життя.
Я подивився у своєму серці на цей страх…
А потім згадав очі дітей, яких міг би врятувати і сказав: так.
За 64 роки я не пропустив жодної процедури. Я здавав плазму в радісні та трагічні дні. Я працював на залізниці, продовжував цю справу і після виходу на пенсію. Навіть після смерті моєї любої дружини Варвари у 2005-му, у найтемніший час, я не відступив.
Всього за моє життя 1173 донації. На кожній я не дивився на голку, розмовляв з медсестрами, вираховував плиточки на стелі…
Мій страх не минув. Але я знову й знову приходив.
Життя приготувало ще один поворот моя донька Наталка під час вагітності потребувала ліків, виготовлених з моєї плазми. Мій онук Захар живий завдяки рішенню, яке я прийняв десятки років тому.
У травні 2018, мені було 81. Український закон не дозволяв продовжувати донорство у такому віці, тож це була моя остання процедура.
Я сидів у знайомому залі, де молоді мами обіймали малюків, народжених і врятованих завдяки моїй плазмі. Вони підходили дякувати, зі сльозами щастя
Сідаю востаннє на крісло донара. Відвертаю погляд і роблю це ще раз. Всього 1173 рази.
Від 1967-го в Україні використано понад 3 мільйони доз препарату Anti-R містивших антитіла з моєї плазми. Вчені кажуть мої донорські витівки врятували близько 2,4 мільйонів немовлят.
Мене називали героєм. Я лише знизує плечима:
Я сиджу у безпечній кімнаті, здаю кров, отримую каву, канапку й іду додому. Нічого особливого.
17 лютого 2025 року, коли мені було 88, я мирно пішов із життя уві сні.
Ми шукаємо героїв у фільмах й книжках бачимо тих, хто сильний, багатий, відомий.
Але часом справжній герой просто людина, що протягом 64 років виконує свою обіцянку. Той, хто боїться, але все ж таки робить те, що має.
Мільйони людей нині живі лише тому, що один чоловік вирішив: його тривога менша за чиїсь надії на життя.
І ти? Який маленький, але сміливий крок зміг би зробити навіть якщо лякаєшся?
