Вийшла заміж у сорок. Та, доволі пізно. Але краще так, ніж ніколи. При цьому мій обранець до того також не був одруженим.
Ми вдвох були щасливі. Відчувала себе разом з Андрієм наповненою, умиротвореною. Тепер разом проводили вихідні десь за межами міста. В осінні довгі вечори також спілкувалися з друзями, влаштовували вдома вечірки.
Звісно, нам обом не вистачало певної розрядки, яку вносять у життя діти. Я побоювалася, що вік уже не той для народження. Хоча, звісно, дуже бажала народити дитину. Знала, що легко не буде. Але ж всі через це проходять.
Проте з цим питанням у нас чомусь не складалося. Роки збігали, а наша сім’я не поповнювалася.
Одного разу відчула недомагання в усьому тілі. Я не пішла на роботу – відпросилася. Подумала, що починається якесь захворювання. Мені страшенно хотілося спати. Однак моя «слабість» не минала. Пішла на огляд до лікаря і він мені натякнув про вагітність. Пішла перевіритися і – диво. Я справді була вагітною.
Минуло кілька місяців і УЗД показала, що в нас буде трійня. Я не могла спочатку повірити лікареві. Чому одразу трійня? А потім подумала, мабуть, Бог почув мої ревні молитви і благословив мене трійнею. Хоча був і страх перед таким випробуванням. Адже мені на цей час було уже сорок дев’ять років. Як для народження – це вже вік. Знайомі почали мені рекомендувати забути про таке пізнє народження. А я навіть подумки не могла про таке подумати. Адже стільки років чекала на цих малюків…
Народила відносно легко. А от з доглядом виникли проблеми. У мене було всього лиш дві руки і дві груді, а діточок аж троє.
Проте І тут підійшла мені підмога. Рідна тітка вийшла на пенсію і запропонувала свої послуги. Звісно, що я радо прийняла таку пропозицію.
Сьогодні нам уже п’ять рочків. Я щаслива, що в мене так склалося життя. Мабуть, справді так і є, як кажуть в народі: «Долі і конем не об’їдеш».
