Ось і мені 65, і вперше в житті я задумалась: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Іноді думаю: хоч один з них запропонує склянку води, коли ми зовсім похиліємо?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся до мене. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після нашої скромної весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював майже без відпочинку, а я вчилася бути матірю, намагаючись закінчити навчання. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перейти на заочну форму, а Тарас працював ще більше, щоб утримувати нас.
Та все ж ми виростили двох дітей: старшу доньку Соломію і молодшого сина Олега. Коли Соломія пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: у Тараса зявилася стабільна робота з гарною зарплатою, і ми облаштували свій дім. Але ледь ми віддихнули, як я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало для нас новим випробуванням. Тарас працював ще наполегливіше, а я опинилася у турботі за молодшою донькою Яриною. Не знаю, як ми викрутилися, але поступово знову знайшли рівновагу. Коли Ярина пішла до першого класу, я нарешті відчула полегшення.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, щойно розпочавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли, адже самі одружилися рано. Весілля і допомога з купівлею житла забрали чимало грошей.
Олег, наш син, теж захотів своє житло. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику і купили йому квартиру. На щастя, він швидко знайшов гарну роботу в престижній компанії.
Коли Ярина була у випускному класі, вона сказала, що мріє вчитися за кордоном. Нам було важко, але ми зібрали гроші, щоб відправити її до мрійливого університету. Ярина поїхала, а ми залишилися самі.
З часом діти все рідше нас відвідували. Соломія, хоч і жила в тому самому місті, заходила нечасто. Олег продав квартиру, купив нову в Києві, і навідувався ще рідше. Ярина, закінчивши навчання, залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, молодість, гроші, а в підсумку стали для них ніким. Ми не чекаємо допомоги чи фінансової підтримки. Хочемо лише одного щоб іноді чули їхні голоси, щоб вони заходили до нас, сказали тепле слово.
Але, здається, це вже в минулому. Тепер я думаю: може, варто припинити чекати і почати жити для себе? Може, у 65 років ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
