У 65 років ми зрозуміли, що наші діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я задумалась: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Іноді думаю: хіба жоден з них не принесе нам навіть склянки води, коли ми знеможені?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив на той самий факультет, щоб бути поруч. Через рік після нашого скромного весілля я завагітніла, і народилася донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були тяжкі. Чоловік пропадав на роботі, а я вчилася бути матірю, паралельно намагаючись закінчити інститут. Через два роки я знову завагітніла. Перевелася на заочне, а Тарас працював ще більше, щоб нас утримувати.
Та ми виростили двох дітей: старшу доньку Олену та молодшого сина Івана. Коли Оля пішла до школи, я знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватись: у Тараса зявилась стабільна робота з гарною зарплатою, і ми облаштували власний будинок. Але ледь віддихнули і я знову завагітніла.
Народження третьої дитини було новим випробуванням. Тарас працював ще наполегливіше, а я піклувалась про молодшу доньку Ганну. Не знаю, як ми викрутились, але поступово виправились. Коли Галя пішла до першого класу, я нарешті відчула полегшення.
Але труднощі не закінчились. Оля, щойно почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли адже самі одружились рано. Весілля та допомога з квартирою витягли з нас чималі гроші.
Іван, наш син, теж захотів своє житло. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався в престижну компанію.
Коли Галя закінчувала школу, вона заявила, що мріє вчитись за кордоном. Для нас це був важкий період, але ми знайшли кошти, щоб відправити її в університет мрії. Галя поїхала, і ми залишились самі.
З часом діти навідувались дедалі рідше. Оля, хоча й мешкала в тому ж місті, заходила нечасто. Іван продав квартиру, купив нову в Києві й зявлявся ще рідше. Галя після навчання залишилась за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, свою молодість, свої гроші, а в підсумку стали для них ніким. Ми не чекаємо допомоги чи грошей. Хочемо лише одного щоб вони іноді дзвонили, заходили, сказали тепле слово.
Але, схоже, це в минулому. Тепер я думаю: може, вже час перестати чекати і почати жити для себе? Може, у 65 ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
