Щоденниковий запис
У 65 років я зрозуміла, що найстрашніше не самотність, а благати дітей про дзвінок, знаючи, що ти для них лише обуза.
Мам, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина в трубці звучав так, ніби він говорив із набридливим підлеглим, а не з матірю.
Наталія Степанівна завмерла з пультом у руці, так і не встигнувши ввімкнути вечірні новини.
Андрію, вітаю. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, нетерпляче видихнув Андрій. Просто ми з Марічкою схопили гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Рекса нікому залишити. Возьмеш до себе?
Рекс. Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав більше місця, ніж старий сервант.
Надовго? обережно запитала Наталія, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мам, ну хто, як не ти? В готелі для собак його здавати це ж знущання. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Наталія Степанівна глянула на свій диван, обтягнутий новою світлою тканиною. Вона півроку відкладала на перетяжку, відмовляючи собі в дрібницях. Рекс знищить його за кілька днів.
Андрію, мені… не дуже зручно. Я тільки-но ремонт закінчила.
Мам, який ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла?
Рекс вихований, просто не забувай з ним гуляти. Усе, Марічка кличе, валізи збирати. Привеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, яке було минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, надягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Андрій надіслав коротке повідомлення: «Ма, з ДН! Загрузли на роботі». Таня не написала нічого.
А сьогодні «терміново потрібна допомога».
Наталія Степанівна повільно опустилася на диван. Справа була не в собаці й не в зіпсованій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті себе як функції. Вона безкоштовна передержка, служба термінової допомоги, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли та стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла: найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Найстрашніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось потрібно.
Благати про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту та гідності.
Через годину у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій, тримаючи за повідець величезного пса. Рекс радісно рванув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мам, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, памятаєш. Усе, ми побігли, бо на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідець і, чмокнувши в щоку на бігу, зник за дверима.
Наталія Степанівна залишилася стояти посеред передпокою. Рекс уже діловито обнюхував ніжки крісла.
З глибини квартири донісся звук рвучоїся тканини.
Вона глянула на телефон. Може, подзвонити дочці? Танюсю, може, вона зрозуміє? Але палець замер над екраном.
Таня не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. У неї своє життя, своя сімя.
І в цю мить Наталія Степанівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне й дуже трезве усвідомлення. Годі.
Ранок почався з того, що Рекс, вирішивши проявити любов, стрибнув на ліжко й залишив на білосніжній підковдрі два брудні відбитки лап розміром з блюдце.
Новий диван у вітальні був роздертий у трьох місцях, а улюблений фікус, який вона вирощувала пять років, лежав на підлозі з обгризаним листям.
Наталія Степанівна налила собі валеріанки прямо з пляшечки та набрала номер сина. Він узяв трубку не відразу.
На тлі лунав шум хвиль і сміх Марічки.
Мам, що? У нас усе чудово, море кайфове!
Андрію, я щодо собаки. Він розносить квартиру. Роздер диван, я не можу з ним впоратися.
У сенсі? щиро здивувався син. Він ніколи нічого не дра
