Було це давно, але Соломія й досі згадує той ювілей зі спокійною посмішкою.
Соломія Ковальчук провела пальцем по екрану смартфона, перевіряючи стан банківської картки. Цифри в застосунку змусили її заплющити очі й повільно порахувати до десяти.
– Богданчику, – покликала вона чоловіка, що крутився перед дзеркалом у коридорі.
Богдан поправляв комір нової сорочки.
– Що таке, Соломіє? – озвався він.
– Ти таксі до ресторану зі своєї картки сплатиш?
Чоловік перестав смикати сорочку й винувато глянув на дружину.
– Соломіє, ну ти чого починаєш? У мене там дрібниця лишилася. Мені ж ще цього тижня за паркування платити. Давай ти замовиш?
Соломія заблокувала екран.
Богданові того дня виповнилося сорок років. Вік поважний. Пів року тому вони домовилися, що відзначатимуть скромно, вдома, утрьох – вони й син.
На них висів іпотечний кредит за двокімнатну квартиру, яку взяли два роки тому. Щомісячний платіж з’їдав майже всю Богданову зарплату. Соломія тягла на собі комуналку, продукти, гуртки дитини й одяг. Її заробітку провідного менеджера на це вистачало, але вільних грошей майже не лишалося.
А за місяць до того в їхні плани втрутилася свекруха.
Одарка Юхимівна заявила, що сорокаріччя єдиного сина – подія світового значення. Не личить сидіти на кухні, як старці. Треба покликати родичів, замовити залу в ресторані, показати всім, що Богдан вдало влаштувався в житті.
На несміливі спроби Богдана заперечити, що грошей на ресторан нема, Одарка Юхимівна відрубала:
– Соломія добре заробляє, не зубожієте заради такої події.
І Соломія здалася. Вона сама знайшла затишний ресторан із доброю кухнею, сама склала меню, сама внесла завдаток.
– Тоді викликаймо таксі, – погодилася Соломія, накидаючи плащ.
У ресторані вже поралися офіціанти. Стіл на п’ятнадцять персон угинався від закусок. Соломія спеціально вдягла вільну сукню пісочного кольору, щоб після цілого дня на роботі й клопотів із цим бенкетом почуватися зручно.
Гості почали збиратися ближче до шостої. Одарка Юхимівна прийшла останньою, разом із Богдановою сестрою Яриною. Свекруха йшла до столу з таким виглядом, наче прямувала на бал до гетьмана.
– З іменинником! – голосно сповістила Одарка Юхимівна, вручаючи синові паперовий пакунок.
Богдан зазирнув усередину й засяяв.
– О, мамо, дякую! Ті самі парфуми!
Соломія миттю зиркнула на назву. Ціна того флакона дорівнювала третині їхнього іпотечного платежу.
– Для рідного синочка нічого не шкода, – гордо заявила свекруха, передаючи офіціантові своє нове пальто з хутряним коміром.
Потім вона перевела погляд на невістку. Усмішка на її обличчі миттю згасла.
– Соломіє, вітаю, – сухо мовила вона.
– Доброго вечора, Одарко Юхимівно, – рівно відповіла Соломія.
Свекруха обвела залу поглядом.
– Ну, що я можу сказати… – простягла вона, сідаючи на запропоноване їй місце на чолі столу. – Темно тут. І скатертини аж надто простенькі. Богдане, я ж тобі говорила про ресторан «Панська хата» на Хрещатику. Там такі кришталеві люстри!
– Мамо, «Панська хата» нам не по кишені, – тихо мовив Богдан, сідаючи поруч.
– Ой, годі прибіднятися! – відмахнулася Ярина, поправляючи зачіску. – У вас Соломійка заробляє, як директор заводу. Могли б раз у житті влаштувати братові нормальне свято.
Соломія відчула, як роздратування підступає до горла, але стрималася. Не час влаштовувати сварку при гостях.
– Частуйтеся, Одарко Юхимівно, – Соломія присунула свекрусі блюдо з рибним асорті. – Тут чудова кухня.
Свекруха бридливо підчепила виделкою шматочок риби.
– Сьомга якась блякла. Мабуть, на базарі брали дешеву?
– Це форель слабкого посолу від шефа, – спокійно відповіла Соломія.
Свято набирало обертів. Гості їли, пили, проголошували тости. Розхвалювали Богдана – і який він чудовий фахівець, і який зразковий сім’янин, і як йому щастить у житті.
Одарка Юхимівна весь вечір не стуляла рота. Розповідала історії з Богданового дитинства, вихвалялася його вигаданими успіхами на роботі й жодного разу не згадала Соломію.
Соломія для неї була прислугою, яка має вчасно підливати сік і не потрапляти на очі.
Коли подали гаряче, атмосфера за столом розпалилася.
Соломія стомилася. Вона підвелася з-за столу, попросила офіціантів принести чай, а коли поверталася на місце, почула гучний голос свекрухи.
– Ну й убралася ти, Соломіє.
Над столом перестали дзвеніти виделки. Гості дружно втупилися в тарілки, вдаючи, що страшенно захоплені салатами.
Соломія зупинилася на півдорозі до свого стільця.
– Вибачте? – перепитала вона.
– У цій сукні ти виглядаєш, як стара шкапа, слово честі! – голосно заявила Одарка Юхимівна, обводячи поглядом принишклих гостей.
Богдана вкрило червоними плямами.
– Мамо, припини, – невпевнено озвався він. – Нормальна сукня.
– Богдане, у тебе просто око замилилося, – відмахнулася мати, поправляючи комір нової шовкової блузки. – Я ж тобі добра бажаю. Люба, тобі тридцять вісім, а ти вбралася, як баба на городі. Ні талії, ні крою. Суцільний несмак!
Ярина єхидно всміхнулася, затуливши рота серветкою.
Соломія повільно підійшла до столу. Увесь вечір свекруха демонстративно кривила губу. То закуски надто прості, то ресторан дешевий, то дружина в сина недостатньо гарна.
– А мені подобається, – рівно відповіла Соломія, дивлячись просто на свекруху. – Зручно.
– Зручно їй! – пирхнула Одарка Юхимівна. – Жінка має прикрашати чоловіка. Бути його обличчям.
Вона розправила плечі.
– Ось глянь на мене, – провадила свекруха. – Я вже на пенсії, а тримаю марку. Бо себе треба поважати, а не натягувати перший-ліпший мішок з речового ринку.
Гості ніяково перезиралися. Рідний дядько Богдана втупився в келих, удаючи, що вивчає бульбашки мінералки.
– Соломіє, сядь, не заводься, – шепнув чоловік, смикнувши дружину за рукав.
Воно й зрозуміло. Богдан завжди волів відсидітися в тіні, поки жінки з’ясовували стосунки. Бажано, щоб дружина просто мовчала й терпіла.
Але цього вечора Соломія не збиралася мовчати. Вона стомилася тягти на собі іпотеку, спонсорувати забаганки свекрухи й ковтати публічні приниження за власний кошт.
– Одарко Юхимівно, – Соломія сперлася руками об край столу. – А на вас зараз блузка звідки?
– До чого тут моя блузка? – знітилася свекруха, спантеличена різкою зміною теми.
– Дуже навіть до чого, – спокійно мовила невістка. – Блузка італійська. Натуральний шовк. І шкіряні черевики, я помітила, коли ви заходили. І в гардеробі висить ваше нове пальто з хутряним коміром. Гарні речі, правда?
– Гарні, – насторожено погодилася Одарка Юхимівна. – Я вмію вибирати якісні речі.
– Вибирати ви вмієте, – погодилася Соломія. – А оплачувати?
За столом хтось нервово кашлянув. Богдан почервонів і спробував підвестися.
– Соломіє, годі, – процідив він крізь зуби.
– Ні, не годі, Богдане, – Соломія жестом зупинила чоловіка. – Оскільки ми вже заговорили про зовнішній вигляд і повагу до себе, кажімо щиро.
Вона підвищила голос так, щоб чули всі присутні.
– Цю італійську блузку, черевики й шикарне пальто ви купили минулого місяця, Одарко Юхимівно. На двадцять тисяч, які я переказала вам зі своєї квартальної премії.
Обличчя свекрухи витяглося.
– Бо вам, цитую, «не було в чому піти до поліклініки, соромно перед лікарями», – викарбувала Соломія.
Яскрава помада на губах Одарки Юхимівни раптом здалася безглуздою. Вона закрутила головою, шукаючи підтримку, але родичі раптом надзвичайно зацікавилися м’ясом, що хололо.
– Я ж у сина просила! – з викликом кинула свекруха.
– А дав не син, – відрізала Соломія. – Бо зарплати вашого Богдана вистачає рівно на іпотечний платіж, бензин і ділові обіди.
Ярина спробувала втрутитися.
– Соломіє, ти навіщо чужі гроші рахуєш? Зовсім уже?
– Я рахую свої гроші, Яринко, – обірвала зовицю Соломія. – І цей бенкет, на якому ви зараз сидите, критикуєте ресторан і мій зовнішній вигляд, теж оплачено до копійки з мого гаманця.
У залі повисла ніякова пауза, яку порушував лише брязкіт посуду за сусідніми столиками.
– І ті дорогі парфуми, що ви сьогодні подарували синові, куплені на гроші, які я дала вам минулого тижня на лікування зубів, – додала Соломія, дивлячись просто в очі свекрусі.
Одарку Юхимівну вкрило червоними плямами.
– Та як ти смієш… – пробурмотіла вона.
– Тож слухайте, – Соломія випросталася. – Я можу ходити хоч у мішку з-під картоплі. Бо цей мішок я сама собі купила за власні зароблені гроші!
Вона підсунула до себе келих із соком.
– А коли ви навчитеся вдягатися на свою пенсію, тоді й обговорюватимемо мій несмак! Смачного!
Соломія спокійно сіла на своє місце.
Одарка Юхимівна хапала ротом повітря. Вона чекала, що син заступиться за матір, гримне на дружину, яка зарвалася. Але Богдан лише сидів, опустивши голову, і старанно колупав виделкою шматок запеченої картоплі.
Нічого не вдієш. Свекруха зім’яла тканинну серветку, жбурнула її на стіл і різко підвелася.
– Моєї ноги більше не буде у вашій хаті! – процідила вона, не звертаючись ні до кого конкретно.
Вона розвернулася й швидко попрямувала до виходу. Ярина, кинувши на Соломію вбивчий погляд, схопилася й побігла за матір’ю.
Решта вечора минула в гнітючій тиші. Гості швидко доїли гаряче, випили чаю, натягнуто попрощалися й розійшлися.
Додому Соломія та Богдан їхали мовчки.
Минув тиждень. Життя йшло своєю чергою. Одарка Юхимівна демонстративно не телефонувала. Богдан кілька днів ходив з ображеним виглядом, намагався звинуватити дружину в зайвій різкості, але аргументів не знайшов.
У суботу вранці Соломія варила каву, коли на телефон чоловіка надійшло повідомлення. Богдан, що сидів за столом, глянув на екран і завагався.
– Соломіє, – почав він запобігливим тоном. – Мама пише. У неї холодильник зламався. Майстер каже, що ремонт вийде недешевий.
Соломія відпила гарячої кави з кухля.
– Яка прикрість, – рівно відповіла вона.
– Треба б допомогти, – Богдан почухав потилицю. – Скинеш тисяч п’ять гривень? Я з наступної зарплати поверну.
– Ні, Богдане, не скину, – Соломія поставила кухоль на стіл.
– Як це? У неї ж продукти пропадуть!
– У прямому, – Соломія подивилася на чоловіка. – Твоя мама ясно дала зрозуміти, що я втілення несмаку й не поважаю себе. Отож я вирішила послухатися її мудрої поради.
Вона підійшла до плити й вимкнула конфорку.
– Я вчора записалася в салон на стрижку й фарбування. А на вихідних поїду в торговельний центр по нові сукні. Треба тримати марку!
Богдан розгублено кліпав.
– А холодильник як же?
– А холодильник, любий, тепер твоя турбота, – Соломія всміхнулася. – Бери підробіток, проси аванс. Ви ж родина, рідна кров. Я впевнена, ти впораєшся!
Вона взяла свій кухоль і попрямувала до кімнати, залишивши чоловіка наодинці з його думками та зламаним холодильником Одарки Юхимівни. Як постелилася свекруха, так і виспиться.
А ви, як би вчинили на місці Соломії?
