Мене звати Тетяна, мого чоловіка – Юрій. Сім років тому ми справили пишне та дороге весілля. Як то завжди буває, всі гості, ніби один, бажали нам багато діточок. Звісно, після весілля ми з чоловіком почали планувати вагітність, бо дуже хотіли стати батьками.
Через пів року я завагітніла, але, на превеликий жаль, на сьомому тижні плід зAвмEp. Це був чи не найгірший період у моєму житті. Але я розуміла, що не можна так швидко опускати руки.
А згодом друга вагітність. Вона й остаточно заставила мене зневіритись та поставила крапку на моєму материнстві. Лікарі поставили невтішний діагноз – позаматкова вагітність. Після операції вони сказали, що я більше ніколи не зможу завагітніти. Щоб переконатися чи спростувати їх рішення, ми з чоловіком об’їздили безліч клінік та навіть побували на консультації за кордоном. Але всі говорили те ж саме. Відтоді ми вирішили жити для себе. Обоє працювали, добре заробляли, їздили на відпочинки. За цей час ми придбали собі двокімнатну квартиру та автомобіль. Коли нам обом виповнилося по 34 роки, ми зрозуміли, що наше життя – суцільна порожнеча. У нас є все, але немає найголовнішого. Дітей. У наших рідних та друзів вже давно були діти, а я картала себе за те, що не можу подарувати чоловікові таке ж щастя.
Тоді Юрій першим почав розмову про похід у дитячий будинок.
– Таню, може таки наважимось взяти дитину. Поглянь-но, які щасливі наші друзі. Вони мають заради кого жити.
Я була дуже рада. Вже давно хотіла запропонувати чоловікові теж саме, але боялась його реакції.
Тоді ми й почали підготовку до всиновлення. Як не дивно, нам вдалося напрочуд швидко зібрати всі необхідні документи. І ось настав момент, коли ми опинилися на порозі дитячого будинку.
Отримати немовля не очікували, адже процедура оформлення там набагато довша. Зате старших дітей було чимало. Ми прийшли в момент, коли всі вихованці дитбудинку гралися на майданчику. І я відчула, як хтось смикає мене за руку. Це було білява дівчинка п’яти років.
– Ти моя мама?
Я не тямила себе від емоцій. Присіла, взяла її за руку та мовила:
– Так, ми прийшли тебе забрати. Ми взяли її за руку та пішли в кабінет директора. Він глянув на нас, а потім схвильовано мовив:
– Ця дівчинка не одна.
– А що, в неї є брат чи сестра? – допитливо мовив мій чоловік.
– Брат та сестра…Вони з трійні. Візьмете всіх?
В очах Юрія я помітила радість. Ми все життя мріяли стати батьками дитини, ну щоб трьох одразу…!
Директор розповів нам, що їхня мама померла після пологів, а батько відмовився від малюків. Дітей вдалося врятувати, а їхню маму – ні. Відтоді вони опинилися тут.
– Віддайте нам усіх трьох, – мовив у відповідь мій чоловік.
Ці дітки з перших днів прикипіли до нас. Тепер у нашій сім’ї є Анна, Марія та Богдан.
А недавно ми всі разом поїхали обирати для нашої великої сім’ї нове житло, бо в дітей мають бути власні кімнати. Ми щиро віримо, що станемо для них найкращими батьками.
