Уяви собі: був важкий 1943 рік, глушина, а маленьке село під Уманню жило своїм життям. Всі там знали Катерину Юрченко жінка, що тримала себе гідно навіть у найтяжчі часи. Люди казали: «Оце жінка міцна, мов кремінь, і порядна, і тягне все без зайвих нарікань». Ось так її і знали: скромна, працелюбна, на людях завжди акуратно вдягнута, а горе тримає глибоко в серці.
Вийшла Катерина зовсім молодою за Андрія Юрченка, ледве виповнилося вісімнадцять. А вже в тридцять восьмому народилася у них Марічка, а наступного року Галина. Життя у них, скажу чесно, легким не було, бо і Андрій випивав чимало, і характером був непростий. Йти не йшла. Бо тоді як? Хіба так можна, щоб чоловіка кидати через оковиту? Батьки не зрозуміли б, та й сусіди. Всі так жили. Катерина тримала спину рівно працювала, як віл, дітей тягнула, хату доглядала, про чоловіка ніколи нічого поганого не обмовилась.
А в селі навіть говорили з заздрістю та жартома:
О, Катерко, твій Андрій тебе, як фарфорову вазу, береже! Не реве, не лається, не те що наші
Катерина лише плечима знизувала чи то раділа, чи ні, не зрозуміти було.
Коли почалася війна, проводжали чоловіків із плачем усією громадою. А Катерині, як сама собі не призналась, не так вже й заболіло все-таки вона сама на собі хату й дітей тримала. Потім у сорок третьому принесли їй той страшний лист похоронку. Заплакала всю ніч у подушку, щоб діти не чули, а зранку треба було піч топити, город та птицю глядіти, дочку в школу збирати. Так і жила: біль у серці, а зовні ніби нічого й не сталося.
Сусідка Марта якось сказала з подивом:
І не видно за тобою великого горя.
А навіщо мій плач людям? Діти ось моя турбота, святе діло хату тримати, відповіла Катерина.
І роботи не кидаєш, не вгавав сусідка.
Робота то єдине спасіння, відказала вона твердим голосом. Репу треба зберігти, город засіяти, а ще, може, свиню другу взяти Коли працюєш немає часу плакати.
Марто нічого й було сказати хіба засуджувати таку жінку? Катерина ж усім допомагала, дівчат виховувала суворо, але з душевною теплотою.
Працювала тоді Катерина на пошті марками і листами керувала, та знала всі історії навколо. А з сорок пятого чоловіки з фронту почали вертатися, і почався по Катерині, вдові, справжній хоровід кожен хотів заглянути, допомогти, а, може, і на більше сподівався.
Слухай, Іван Лавренко до тебе задивляється, підморгувала Марта. То яйця на пошту занесе, то конверт якийсь принесе.
Та годі, посміялась Катерина. Мені зараз не до того.
Інші підсували то сватів, то знайомих. Але вона ставилася до цього із тією врівноваженістю, що тільки з роками приходить.
Не треба мені чоловіка для самоти. Сама усе зроблю, що треба, а де ні роботи підкину хлопцям із села, казала вона. А щоб дочок у рабство віддавати, та хай чужинцю сорочки пере? Ні вже
Дівчата росли гарними і тямущими. Катерина мало говорила, але кожен її жест дівчата ловили то компот з яблуками зварить, то шарфик теплий звяже, то обійме зненацька.
І тут у їхньому житті зявився дядько Степан. Він був із районного центру приїхав до села допомогти матері, мудрий, лагідний чоловік. Якось почув, що Катерині треба підремонтувати ґанок, і запропонував свою допомогу.
Катерина, звикла все контролювати, почала керувати всі інші на це ображалися, а він лише підморгнув:
Добренько, хазяйко, все буде гаразд, і зробив усе на відмінно.
Після роботи запросила його на чай. Посиділи, поговорили просто про життя. Він один з небагатьох помічав не тільки клопоти Катерини, а й її втому, сили, підтримав добрим словом.
Діти швидко до нього потяглися: Галина з расспитаннями про собак та про космічні кораблі, Марічка залюбки погодилась прогулятися з ним містом. Він розповідав байки про дитинство, а вони слухали, розтуливши роти.
Коли приїхав востаннє, вже з квітами, каже:
Мушу їхати, відпустка скінчилася. Але знай, за цю осінь я і чаю такого смачного не пив, і родини гарнішої не бачив.
Йдеш то йди. Може, побачимось коли, відказала тихо.
І засумувала Катерина той смуток, що скрутив усе нутро вузлом. Наче й не тужила за ним, а без нього стало пусто, як після бурі
Настала пригода у Степанової матері, пані Насті, померла її старенька мати. Приїхав Степан Катерина за серце хапається, і на душі і тривога, і надія.
Катерино, або ти до мене, або я сюди, сказав просто, коли сиділи на кухонному табуреті, пара облич ледь торкалася одне одного.
Катерина не вагаючись відповіла:
Не пущу я дітей від кореня, та й сама тут, як дерево росту. Приїжджай, колгосп фіру молоковозку купив шофера якраз треба.
Отак і перебрався до Катерини дядько Степан. Ожила вона, ніби яблуня навесні: засяяла на очах, усміхнена стала. Дочок прийняв як рідних, сам лагідний, дбайливий.
Минуло кілька років, і Марічка вже зібралась після школи до Полтави вчитися на медсестру.
Та куди ж, Марічко, ледь сама хвилюється Катерина.
Відпусти, каже Степан. З головою в неї добре, уміє себе підтримати. Освідчиться, вернеться цілком її справа.
Марічка поїхала до міста, вдома тепер рідко бувала, все навчання, практика, інша метушня. Та ось через якийсь час повернулася йде до матері, очі червоні, руки трусяться:
Мамо, я дитину чекаю
Катерина спершу хотіла зчинити бурю, та Степан вчасно її зупинив:
Спокійно. Сядь, налий чаю. Говорить до Марічки: Ну, от не встиг стати тобі батьком, то хоч дідом буду!
А батько дитини ж? сльозливо питає Катерина.
Пішов, як довідався, більше і не зявлявся ридає дочка.
Степан підійшов і обійняв її:
Хіба ми твого малюка гірше приймемо? Справимось гуртом! Оце і весь клопіт.
Назвали внучку Настею, а Степан жартував, що це «наш Ярчик», ну, буває, проскакує у родині. Навіть Катерина усміхалася йому у відповідь:
Ніякий він не Ярчик, а чиста Настя!
То що, з хлопчика вийшла дівчина не біда, весело казав Степан, заколисуючи малу. Головне, що своя.
Марічка після року вдома поїхала закінчувати навчання, Катерина перейшла на змінну роботу, а Степан доглядав малу. Всіх дивувало, як вправно він дає раду пелюшкам і кашкам.
Галина, якось схилившись до мами, спитала:
Мамо, а зі мною ти була така ж, як бабуся зараз з Настею?
Ні, доню. Тоді я була суворіша, а зараз вчуся жити по-новому
Роки летіли, Настя росла щасливою дівчинкою. Марічка пробувала забрати її до себе, коли там ще двійко народилось, але Катерина вперше в житті дала відсіч:
Не віддам, бо вона тут дома!
Степан теж: «Настю не віддам нікому!»
Так і залишилася Настя в батьківській хаті росла, навчалася у сільській школі, поступила в Полтавський педінститут. Мами не засуджувала: кожен має своє кафе щастя Але знала, куди їй повертатися і за ким буде тужити.
Вона щоліта поверталася в свою хату біля саду, де пахло пирогами й яблуками, де бабуся щодня щедро обіймала, а Степан хоч сивий, а все жартує: «Ну, як наша маленька Ярина?!».
Вечір, захід сонця, Настя сидить поруч із ними на старому ґанку тому самому, що Степан колись полагодив. Тиша, розмови душевні, щось таке, чого ні купити, ні забути не можна.
Діду, а ти ніколи не шкодував, що з міста сюди переїхав?
Він обійняв Катерину за плечі:
Дитинко, я не в село приїхав, а знайшов дім. Коріння не там, де родився, а там, де чекали, навіть не знаючи, кого чекають.
Катерина посміхнулась своєю світлою, особливою усмішкою такою, що всю суворість згладжує:
Знаєш, смерть не тоді, коли дерево зрубали, а коли забули, хто його садив. Любов як той сонях, навіть у жовтні до сонця тягнеться.
І дивилась Настя на цих двох, що свої серця склали разом, хоч і пізно, та так міцно, що вже їх і не розділиш І думала: найбільший спадок не хата, не земля, а сила, яку вони їй передали: чекати, прощати, радіти та тримати одне одного. Як би не склалось у її житті її коріння тут, під цим небом, у цьому подвірї, між двома своїми найсвітлішими соняхами, що знайшли свого часу одне одного. І це найдужча основа на всій землі українській.
