Одного жовтневого дощового вечора…
Вечірня служба закінчилась. У храмі було мало людей. Дощем іще зверху плющило, час від часу переходячи у мокрий сніг. Більшість парафіян у таку погоду не наважились вийти з хати.
Храм поволі спорожнів. Люди йшли, раз за разом відчиняючи двері. Від сквозняку полум’я свічок на підсвічниках тремтіло, кидаючись із боку в бік, а димок стелився тонкими струмочками. Нарешті затихло шурхіт підлоги. Осталась сама Мар’яна.
Вона вийшла з-за прилавку церковної крамнички й обійшла порожній храм, гасячи свічки й обтираючи підсвічники від воску. Потім пригасила всі лампадки перед образами. Через вузькі вікна з поштовхованим склом ледве пробивалося світло ліхтарів. Горіла лише одна лампочка над крамницею. Її відблиски грали на позолочених ризах ікон.
З лівого приділу вийшов отець Василь, накинувши чорну куртку на рясу.
— Вартовий уже прийшов? — спитав він, підійшовши до Мар’яни.
— Ще ні. Щось передати?
— Нічого. До завтра. — Він кивнув та попрямував до дверей.
Мар’яна взяла відро й швабру, почала мити підлогу. Любила приходити вранці до чистого храму. Раптом знову потягнуло холодом, і важкі двері тихо зачинились. Вона озирнулась. Вартовий перехрестився, кивнув їй і пройшов до своєї каморки. Мар’яна ніколи не чула його голосу, хоча отець Василь запевняв, що він не німий.
Вона поставила відро на місце, одягнулась, оглянула храм, перевіряючи, чи всі лампадки погашені, зупиняючись перед кожною іконою з тихою молитвою: «Святий Миколае, моли Бога за нас…», «Пресвята Богородице, спаси нас…»
— Я пішла! — гукнула вартовому.
Голос дзвенко розлігся під склепіннями.
Мар’яна вимкнула світло й вийшла. На ґанку зупинилась, прислухалась. Кроків не було чути, але засув лязгнув — вартовий замкнув двері зсередини. І тут вона почула біля себе плач.
Озирнулась — ні собаки, ні кота. Але в темряві лежав невеличкий згусток, з якого й лунало тихе скребіння.
— Дитинка?! Хто ж тебе тут покинув? — Вона нахилилась, підняла легеньку ковдринку й побачила зморшкувате личко.
— Господи, нема в матері серця, якщо в таку непогоду дитину на вулиці кинула. Як це ніхто не помітив?
«Що робити? Стукати в двері храму? Викликати поліцію?» Так було б правильно. Та раптом щось підштовхнуло її — Мар’яна вирішила віднести дитину додому й подзвонити отцеві Василю.
Не встигла зійти з ґанку, як із темряви вирвалась жінка.
— Віддайте! — скрикнула вона, вихоплюючи згусток.
Голос видавав молодість.
— Твоя дитина? Гріх великий — кинути її! — суворо сказала Мар’яна.
— Не кинула, на хвилинку залишила! — жінка задихалась від плачу.
— Чому ж у храм не зайшла?
— Боялась… — прошепотіла та й хотіла йти.
— Є куди йти? — гукнула Мар’яна.
Молода зупинилась, обернулась.
— Бачу, що нікуди. Постій! — Мар’яна підійшла. — Підем до мене. Недалеко. Дитина плаче — голодна чи мокра. І ти сама промокла. Не бійся.
І вони пішли.
В хаті Мар’яна дала суху одежу, забрала дитину, поки мати переодягалась. Серце скуляло від ніжності — малесенька жмурилась, шевелила рученятами.
— Голодна. Прикрий, я до сусідки схожу, пеленок принесу.
Сусідка Олена здивувалась, але дала й одяг, і підгузки.
— Нащо так багато?
— З маленької лишилось. Бери, не викидати ж.
Повернувшись, Мар’яна побачила, як жінка годує донечку.
— Молоко є? Добре. А то суміші дорогі… Я чаю поставлю.
Дівчинка наїлась й заснула.
— Як тебе звати? — спитала Мар’яна.
— Олеся.
— А я Мар’яна. Як доньку назвала?
— Софійка.
— Гарне ім’я… Їж, потім розкажеш, що трапилось. Осуджувати не буду. Усі маємо гріхи.
Від гарячої юшки Олеся розговорилась. Почала плакати, розповідаючи, як вийшла з пологового, а йти було нікуди…
— Хотіла в річку кинутись, але перед храмом ноги заклякли. Поклала дитину…
— А батько знає?
— Знав, що вагітна. Гроші на аборт дав… — Олеся заридала.
— Живи в мене. Я сама. Про дитину мріяла. Бог тебе до мене послав. Навчимося любити й допомагати…
Дні минали. Софійка росла, Олеся допомагала по господарству, ходила до церкви. Наступної осені дівчинка вже ходила, звала Мар’яну бабусею, а Олеся повернулась до інституту.
Минуло п’ятнадцять років…
— Мам, дивись, плаття, здається, трохи широке в талії.
Софійка крутилась перед дзеркалом, приміряючи сукню на випускний.
— Дурниця. Яка ж ти гарна… Шкода, бабуся не дожила.
Мар’яна померла рік тому. Олеся плакала, як за рідною. Тепер сама працювала у храмі, замість неї.
Софійка вступила до медінституту. Та одного разу замовкла, задумалась.
— Мабуть, закохалась? — усА коли Софійка зізналась, що закохалась у свого викладача, Олеся з острахом побачила в його імені ту саму прізвище, що й у людини, яку вона колись так і не змогла пробачити.
