Зайшовши до вузької темної кімнати, де лише запалені свічки говорили про існування життя, я не відразу помітила літню жінку, одягнену в якийсь дивний довгий одяг, вона сиділа навпроти.
Думки в моїй голові металися, мов блискавки. «для чого я сюди прийшла? Невже не зможу без ворожки розібратись?»
Наступні слова жінки, що сиділа напроти мене, привели мене в заціпеніння: «Яка ж ти цікава, Євгеніє! Сама ти ніколи з цим не розібралася б. Навіть не знаю чи я сама зможу з цим справитись, але маю дуже велику надію, що мої духи мені допоможуть» – спокійно проговорила ворожка.
– Але звідки ви знаєте моє ім’я? – моє здивування набирало дедалі більших обертів.
– Про тебе я знаю все, що мені потрібно знати, значно більше, ніж ти собі уявляєш. І відразу скажу тобі, що в питанні, з яким ти до мене прийшла, не потрібно слухати свого чоловіка. Коли все вляжеться, він сам все зрозуміє і прийме, бо вчинити ти хочеш достойно.
– Як…?
– Це все, що я маю тобі зараз сказати. Згодом тобі й самій все стане зрозуміло. – сказала вона.
Після такого візиту я просто йшла прямо по вулиці, не маючи в голові конкретного пункту призначення. Мимоволі я опинилась біля занедбаного, так для мене знайомого будинку, на вході привіталась із вихователькою і прослизнула всередину по вже добре знайомих коридорах. Олег і Оля помітили мене відразу, коли я лише прочинила двері кімнати, вони гралися з іншими дітьми, я не хотіла їх відволікати, але поки роздумувала, двоє усміхнених дітлахів вже бігли до мене обійматися. На їх дитячих обличчях світилась непідробна радість. Хлопчик і дівчинка були трирічними близнятами.
– Забереш нас знову до себе? – промовив, посміхаючись, хлопчик.
– Ми сумували за тобою! – підтримала його сестричка Оля.
– Звичайно, заберу. Я ж теж за вами скучила – і відчула тремтіння у власному голосі. – Але лише до вихідних, потім ви знову сюди повернетесь… – ледве себе опановуючи, додала я.
Діти пам’ятали правила.
Ми швиденько одягнулися і попрямували додому, діти вже знали туди дорогу і бігли навипередки, ніби до рідного дому.
По дорозі я знову занурилась у свої думки: «що скаже чоловік, коли я приведу дітей без попередження?», «як він їх сприймає?». Ми з дітьми зайшли до хати, чоловіка вдома не було, а на холодильнику висіла прикріплена записка: «Я у відрядженні. Повернуся завтра. Не зміг тобі додзвонитися. Люблю.»
На телефоні я знайшла 10 пропущених дзвінків від нього і лише хотіла набрати номер, як у двері подзвонили. Прийшла свекруха.
Я розгубилась: «що робити? Що їй сказати» – думала я, адже вона не знала, що її невістка збирається взяти з дитячого будинку двох дітей.
Вона привіталась, подивилась на мене запитальним поглядом і промовила: – «Що з тобою? Ти чимось засмучена?» і, подивившись на дітей, що стояли за мною, змінила напрямок своїх запитань: – «А ви звідки такі гарнюні тут взялися?» – звернулась вже до близнят.
– Мої племінники. Забрала до нас на вихідні з дитячого будинку – проговорила я, спостерігаючи за реакцією свекрухи. Але при всіх моїх очікуваннях, я не побачила здивування на її обличчі.
– А бабуся Світлана якраз смаколиків різних наготувала, як знала, що знадобляться. Гайда тоді до мене чай пити! – знову звертаючись до дітей, промовила свекруха.
Між нашим і свекрушиним будинками було лише два подвір’я, то ж ми швиденько вдягнулися і попрямували до бабусі Світлани пригощатися пирогами.
Діти поїли, поралися і, втомившись, позасинали на дивані в гостинній кімнаті.
А ми зі свекрухою присіли поговорити.
– То, Женю, видно неозброєним оком, що ти хочеш забрати цих дітлахів назавжди! – почала розмову чоловікова мама.
Я не заперечувала. Лише схвально кивнула.
– А що з цього приводу думає Максим?
Я пояснила їй, що Максим ніби й хоче дітей, а брати з дитячого будинку боїться, пояснюючи це тим, що виховувати чужих дітей набагато складніше, ніж рідних, що відповідальність більша і що такі діти… складніші.
Свекруха мене підтримала, їй сподобалися близнята, а ще вона мені підморгнула, що вдвох Максима переконати буде легше.
Я не приховувала свого здивування, дивлячись на Максимову матір.
– Ти певне дуже здивована? – промовила вона, — Але не варто. В мене теж є досвід у вихованні дітей з дитячого будинку. Їм потрібно дарувати та показувати свою любов, а також і займатись з ними й тоді з них виростають чудові люди.
Мої очі округлилися до неймовірних розмірів! Як з’ясувалося, мій чоловік не рідний син своєї матері. Вона забрала його з дитячого будинку, коли тому було лише два роки.
Про це не знав ніхто, навіть сам Максим. Тоді я все зрозуміла, про що мені сказала ворожка. Я навіть уявити собі не могла, що все стане на свої місця так швидко. Розповіла цю історію свекрусі, вона хороша і чуйна жінка. Сказала мені, що я можу не сумніватись в Максимові, бо ж вона його виховувала і добре знає його серце, впевнена, що він погодиться, ба більше, любитиме цих дітей, як рідних і вкладатиме в них всю душу.
Коли Максим повернувся з відрядження, його не здивувала присутність дітей в нас вдома, за що я найбільше хвилювалася. Я готувала вечерю, а він грав з ними в кімнаті та читав якісь книжки. Через певний час мене збентежила неймовірна тиша в кімнаті, де були чоловік з дітьми й, зайшовши до кімнати, я побачила, як вони солодко сплять. Максим обіймав дітей з обох боків.
Протягом двох місяців близнята стали вже нашими законними дітьми, а бабуся Світлана любить їх і балує, як рідних внуків.
