Коли я була маленькою, мене завжди гризла цікавість дізнатися, хто мій батько. Я росла в інтернаті, і з часом його відсутність стала для мене чимось звичним, майже природним. У 14 років я познайомилася з майбутнім батьком своїх дітей, і тоді мені зовсім не хотілося шукати свого тата. Життя просто йшло далі.
Згодом ми розбіглися, і саме тоді майже без жодних зусиль із мого боку доля сама підвела мене до нього. Я працювала на себе у власній невеличкій справі в Києві, і одного разу до мене зайшов клієнт. Ми заговорилися, розмова лягла легко на душу, і я наче між іншим сказала, що ніколи не бачила свого батька. Він зголосився допомогти мені його знайти. Так ми відшукали його в забутому селі на Черкащині, де він прожив усе життя.
Того дня, коли я нарешті зустріла свого батька, мене накрила хвиля емоцій, які просто важко передати словами. Суцільна радість, відчуття, ніби я знайшла втрачену частку себе. Я відразу почала придумувати плани поїздки, розмови, маленькі подарунки. Я купувала йому одяг, балувала його, організовувала подорожі і все сплачувала сама, у гривнях, незалежно від того, чи мав він свої гроші. Я бачила, який він самотній, недоглянутий і сумний. Мені здавалося, що я повинна надолужити всі ті роки, які у нас забрали.
Він казав, що лишився сам: у нього тут діти, але вони не дозволяють йому мати жінку поруч. За їхніми словами, будь-яка жінка шукає в ньому лише гроші. Я попросила познайомити з тією, хто, за його словами, його любила. Він погодився. Я зустріла її скромну, працьовиту українку на імя Соломія, яка дбала про нього чисто по-людськи. Її дії говорили самі за себе. Проте його діти не приймали її: ображали, викликали поліцію, поводилися украй недобре.
Одного разу я відкрито поцікавилася: «Соломіє, чому вони так до тебе?» Вона сказала мені чесно: у батька були землі, хатина, гроші на рахунках у банку, і діти нікого до нього не підпускають, щоб не втратити. І тоді почалися плітки. Мовляв, я прийшла тільки за спадком. Хоча навіть не носила його прізвища. Він почав наполягати, щоб я взяла його імя. Я не хотіла, але він просив настільки настирливо, що я здалася такою була його воля. З цього моменту усе посипалося. Критика посилилася. Відкрита ворожнеча.
Мій звязок із Соломією тільки зміцнився. Я порадила їм побратися потай, і вони одружилися. Діти батька зненавиділи мене ще більше. Я сказала їм, що батько має право на щастя. Їхній шлюб переживав і добрі, і важкі дні. Якось, коли вони вже стали подружжям, я запросила їх у подорож. Зазвичай подорожувала лише із татом. А цього разу Соломія запитала, скільки я готова скинутись на витрати. Я відповіла: «Нічого. Завжди ж усе покриваю сама, коли їду з ним».
І тут вона сказала мені те, що перевернуло все у моєму серці: «Усе зовсім не так, як ти собі уявляєш. У твого батька завжди були гроші. Діти керують ним саме через це. Вони не дають йому тратити на себе, на одяг чи на задоволення». Я думала, що він без копійчини, бо жив у напіврозваленій хаті і мав вигляд такої злиденної людини. Виявилося, його грошима розпоряджаються інші.
Відтоді я почала підштовхувати тата відчути ту радість, на яку він сам заробив. Але він лиш повторював одне: «Мої діти не дозволяють». Після одруження Соломія вимагала, щоб він давав гроші на дім на харчі, побут. Щоразу, коли вона просила щось для дому, він вибухав. Урешті давав, але тільки після скандалу. Вона розповідала мені про це, і мені все здавалося справедливим.
Одного дня ми зібралися разом і Соломія попросила його купити обід для свого батька. Він обурився, сказав, що вона хай сама платить, що кожен день одне й те саме, і влаштував скандал. Я стала на її захист. Я спитала: «Тату, уяви, якби мій чоловік відмовив у їжі моєму тестю? Тобі не соромно? Вона поруч, готує тобі, пере твої речі. Чому ти так?» А він відповів: «Я втомився, що з мене постійно тягнуть гроші на цю хату».
Мене відверто ранило, коли я зрозуміла, що мій батько був скупим до жінки, котра насправді піклувалася, але безмежно щедрим до своїх дітей, які анітрохи про нього не дбали, а лише користувалися ним заради грошей.
Їхній шлюб розвалився. Тепер він живе сам. Начебто одна донька доглядає його, але ми всі розуміємо: це він її, чоловіка і їхніх дітей утримує. Інші діти постійно телефонують йому, щось вимагають, і він шле їм перекази без зволікання. Соломію жінку, яка дійсно була поруч, він завжди відштовхував.
Я вже не та, що була раніше з батьком. Я люблю його, але не так, як колись. Не запрошую у подорожі, майже не спілкуємося. Якщо я не дзвоню він і не набирає. Я вже не можу бути такою ж. Мені боляче це визнавати, бо знаходження його було для мене мрією всього життя. А зараз наче він і не існує.
