У кожного кохання своя форма
Квітка ступила у двір під дивним сонцем, що миготіло, як наче забутий під абажуром ліхтарик. Десь далеко дзеленчав дзвін, але вітер, холодний та різкий, кручав навколо, проникаючи крізь тонкий светрик. Вона вийшла попід стару брамку, не надягнувши куртки, і стояла, вдивлялася у подвіря, поки сльози котилися по її щоках, змішуючись із туманом ранку.
Квітконько, ти чого плачеш? здригнулася, коли побачила перед собою Ярчика сусідського хлопця, що завжди ходив із закрученими на потилиці патлами.
Я не плачу, це просто так якось непевно сказала Квітка.
Ярчик дістав із кишені три карамельки і розпростер долоню.
Тримай, тільки нікому не кажи, а то прибіжать й заберуть. Слухай, ану йди в хату! суворо прорік він і подався далі, а Квітка слухняно подалася у двір.
Спасибі, прошепотіла вона, тільки я не голодна Просто
Але Ярчик усе давно розумів сам, кивнув і закрокував в осінній барвистий простір. Село давно знало: тато Квітки Дмитро любив перехилити чарку. Бувало, йшов до «Крамнички» та просив у Марії-Гнатівни хліба «у борг до зарплати». Та сварилась, але давала, бо «людина своя, куди дінешся». Потім жалісно проводжала:
Як тебе ще не вигнали з роботи, стільки винен уже… та Дмитро швидко йшов і розчиняв копійки десь у порожній пляшці.
В хаті Квітка була недавно тільки повернулася зі школи. Їй девять. Поїсти аби що, та й то рідко. Про голод нікому не зізнавалась, страшно було: заберуть у дитбудинок. А тато? Пропаде без неї зовсім. Хай вже так хоч холодильник і пустий.
Цього дня Квітка повернулась раніше: дві останні уроки зірвало вчителька захворіла. Надворі пронизував вітер, жовте листя стрибало вихором, а вересень був холодний, як рання зима. Її курточка була зношена, і коли йшов дощ, підошви розкисали одразу.
Тато лежав на дивані не роздягнувшись, навіть у ботинках, гучно похропував. На столі та під столом порожні пляшки. Квітка заглянула до шафи: нічого, навіть скоринки хліба.
Вона швидко проковтнула карамельки від Ярчика і сіла за домашнє ноги під себе, зошити на столі. Математика гостро світила білизною паперу, але цифри розтікались, як калюжа на стежці. Вікно зашуміло дерева гнулись, танцювали жовтим довкруг двору.
Через шибку виднів город: колись він був зелений, співучий а нині дивно мертвий. Малина посохла, полуниця щезла у землі разом із літом, грядки зарослі буряном, стара яблуня деформована сухістю. Колись мама про кожен росточок дбала, а яблука були, як золото! Але цієї осені тато зірвав плоди зарано та відніс продавати на базар. Мовляв, гроші треба.
Дмитро ще не завжди був таким. Був веселий, добрий, ходили всі утрьох по гриби, разом сміялися з кінофільмів. По неділях пили чай зі смачними маминими сирниками, пиріжками з яблучним варенням…
Та якось мама занедужала. «Серце…» тихо сказав тато того ранку, і теж заплакав. Квітка обійняла його, як могла міцно, а він прошепотів: «Тепер твоя мама слідкуватиме за тобою з неба…»
Після цього тато довгими вечорами дивився на мамину фотокартку, а потім почав пити. Чужі чоловіки почали зявлятись у хаті, галасливо жартували, сміялись а Квітка сиділа в маленькій кімнатці, або ховалась за рогом, на старій лавці.
Вона зітхнула і поринула у навчання. Уроки зробила одразу, бо навчання їй давалося легко. Коли згорнула зошити та книжки до портфеля, лягла на своє вузеньке ліжко. Біля неї завжди був старенький плюшевий заєць ще мамин подарунок, коли була малечею. Називала його Тимко. Тимко вже не білий сірий, потертий, але найулюбленіший.
Тимку, пошепки, як з-під подушки, запитала вона, ти памятаєш маму?
Тимко мовчав, та Квітка знала теж памятає. Вона заплющила очі, і виникли спогади трохи розмиті, але яскраві. Мама у фартусі, зі зібраним у вузол волоссям, вовтузиться із тістом.
Донько, давай наліпимо чарівні булочки!
Як це? дивувалась Квітка.
Є булочки у формі сердечка: зїдаєш загадуєш бажання, і воно здійснюється!
Квітка ліпила сердечка смішно й криво, а мама завжди посміхалася:
У кожного кохання своя форма.
І запах на всю хату солодких, духмяних булочок. Потім приходив з роботи тато, і всі разом: чай та булочки-«сердечка».
Витираючи сльози, що заважали згадувати щастя, Квітка знала все було й минуло. Тихо цокотять годинники, а навіть зайчик на ліжку сумує за мамою.
Мамо, прошепотіла вона, як же я сумую…
У вихідний до школи не треба, і Квітка після обіду вирішила пройтись. Тато далі спав. Надягнула під куртку теплішу кофту й пішла у бік лісу за покручене поле. Там стояла стара хата в ній колись жив дід Остап. Два роки, як його не стало, а яблуневий сад залишився а ще груша там росла.
Час від часу вона пробиралась через паркан, збирала з землі опалі яблука й груші і сама себе заспокоювала:
Я ж не краду я підбираю те, що нікому не треба…
Діда Остапа памятала туманно ходив із ціпком, сивий, добрий, завжди пригощав дітлахів. Саду вже ніхто не доглядав, а дерева все родили дивно багато.
Підійшла Квітка до паркану, перелізла, підняла кілька яблук, потерла, надкусила. Як раптом:
Гей! Ти хто? почувся голос.
Вона здригнулася на ґанку стояла жінка в темно-синьому пальті. Яблука випали з рук.
Я… це Квітка… я не краду, забарилась вона, думала, тут нікого, раніше нікого…
Я онука діда Остапа, щойно приїхала, тепер житиму тут. Давно ти збираєш яблука?
Відтоді, як померла мама, пробувала відповісти, але сльози забили слова.
Жінка обгорнула Квітку обіймами:
Ну, ну, не плач. Заходь у гості. Я Ганна Петрівна, як і ти Ганною станеш, коли виростеш!
Ганна Петрівна одразу відчула: Квітка голодна й має нелегке життя. Завела всередину.
Знімай чоботи, тут вже чисто вчора все мила, правда, речі ще в чемоданах. А зараз нагодую от ж суп наварила на курці, й ще дещо.
Квітка, не соромлячись, сіла навпроти на застелений лляною скатертиною стіл. У хаті було тепло, пахло супом та травяним чаєм. Ганна Петрівна простягнула миску, поклала шмат хліба.
Їж скільки хочеш, ще дам, не соромся, Квіточко!
Вона й не соромилася шлунок болів від голоду, і вже за мить місочка була порожньою.
Ще наливаю? запитала Ганна.
Дякую, я вже досхочу.
А тепер чай. Вона поставила кошик, схований рушником: тонким ніжним запахом заповнилась хата. У кошику був цілий десяток булочок-сердечок. Квітка взяла одну, надкусила, й аж заплющила очі.
Це точно такі, як пекла мама, шепотіла, ті ж чарівні булочки…
Попивши чай, Квітка сиділа, зігріта, а Ганна Петрівна лагідно запитала:
Ну, розкажи про себе, де живеш, з ким. Я тебе потім проведу.
Та я й сама добіжу, тут же поруч чотири хати, не хотілося їй, щоб Ганна Петрівна бачила їхню недолю.
Треба, наполягла жінка.
В хаті панувала дивна тиша; тато все хропів на дивані, повсюди валялись пляшки, недопалки, якісь ганчірки.
Ганна Петрівна окинула поглядом кімнату, похитала головою.
Тепер я все розумію. Ану, давай порядок наводити! і взялася до роботи.
Вичистила стіл, зібрала пляшки, відкрила штори, витрусила килимок. Квітка несподівано залопотіла:
Не кажіть нікому, що в нас так… Тато мій хороший. Просто не може отямитись. Він дуже по мамі скучає Коли всі дізнаються заберуть мене, а я не хочу! Я його не залишу…
Ганна Петрівна стиснула її в обіймах:
Нікому нічого, обіцяю!
Минав час. Квітка біжить до школи із заплетеними стрічками-косами, у новому пальті з рюкзаком та доброю усмішкою.
Квіточко, а моя мама казала, що твій тато одружився! Це правда? Дивись, як тебе причепурили, заздрісно шепоче Оленка, однокласниця.
Правда! Тепер у мене інша мама тітка Ганна! радісно відповіла Квітка й побігла далі.
Дмитро давно перестав пити, з допомогою Ганни Петрівни. Тепер вони разом ходили селом він підтягнутий, усміхнений, одягнений чисто, поруч статна Ганна, зосереджена, але завжди усміхнена, обидва бережуть Квітку.
Минуло ще чимало часу. Квітка вже студентка, повертається на канікули додому переступає поріг і гучно вигукує:
Мамо! Я вдома!
А назустріч вибігає Ганна, міцно обіймає:
Привіт, моя професорко, привіт! і обидві сміються, а ввечері повертається з роботи Дмитро задоволений та щасливий…
