У людей що не річ, то розумна. Холодильники, що самі тобі огризаються. Автівки, які пищать, якщо кашлянеш не по графіку. Газонокосарки, що коштують більше, ніж моя перша орендна плата за квартиру.
А я? Я маю йолопську косарку з відлупленою фарбою, капосним шнурком і впертим характером, як у організаторки сільської ради.
Вона потрапила до мене як більшість речей, які рятують у скруті випадково і по великій нужді. Колишній вигріб її за безцінь на базарчику в Дніпрі. Це було тоді, коли ми ще були «ми», коли платіжки оплачувались, як годинник, і вічність видавалась не такою вже абстрактною.
Після розлучення кожен тягнув, що міг.
Він поїхав із великими речами зі всім тим, від чого у фейсбуці лайки сиплються. А мені залишились штуки, що дозволяють життя не сповзти в хаос: пара каструль, пилосос, що ревів, як трактор у бабці Маруси, і, звісно, газонокосарка.
Не з сентиментальності я її залишила, а тому, що назбирати на нову Ну, ви самі розумієте, матеріальна сторона, як затягнутий пояс.
А далі час зробив своє диво. Життя колишнього почало розмотуватись, як мотузка, під переможним вітром «це ще нічого». То зробить щось дивне, то проб’є дно не менш видовищно. Про його нові життєві досягнення мені повідомляли знайомі з такою інтонацією, ніби тримають яйце з-під домашньої курки щоб раптом не впало.
Коротше, «мега-майно» він втратив. Фотоапаратура, плейстейшни усе те, що блищало… А от косарка залишилась мені. До речі, вже одинадцять років рубаю нею траву. Одинадцять весен я сама себе забезпечую. Одинадцять років доводжу собі, що дві руки ті самі, що й у Лесі Українки якщо треба, й діло зробиш.
І ще одне: у мене немає «гаражу з підігрівом» чи, принаймні, сарайчика. Вона всю зиму тулиться під плотом біля будинку. Українська зима така, що навіть коти просяться в хату: пластик тріскає, метал стогне, вітер вигинає не гірше, ніж наші платіжки.
Щовесни підходжу до неї з пересторогою, як до старої подруги, яка могла не дожити до цих часів. Здуваю пил, вигрібаю сухе листя, яке притулилось у найнепристойніші щілини, перевіряю бензин як медсестра пульс. Тисну кілька разів на ту мяку ґумку-плямку, яка качає паливо ніби інєкція надії.
Лунає звук, що обіцяє «ще подивимось». Далі ритуал: ноги в кросівках 38-го розміру, хватка за ручку «а ну ж бо». Смикаю шнурок. Тиша. Ще раз нічого. Третій раз і вже починаю бурмотіти щось проникливе, мов заклинання сільського бабра:
Та не сьогодні не зараз
Бо якщо не заведеться це вже не просто дрібна проблема. Це витрати, новий клопіт, чергове нагадування, що життя може розвалитися без попередження.
А потім ніби спеціально назло вона деренчить на весь двір:
«Я тут! Давай, косар!»
І так кожної весни. Одинадцять років після снігу, граду, багнюки, спеки й усього, що сипле з неба, вона воскресає під моєю рукою. І кожного разу в мене в грудях підіймається така дурнувата ніжність і вдячність.
Не через те, що вона косарка. А через те, що вона доказ. Що щось старе, колотий-нефарбований залізяка, може лишатись вірним.
Доказ того, що витримка не завжди виглядає як у гламуру. Що виживання це не блиск, а впертість.
Ми мало шануємо тихі перемоги. Героїчних історій мало хто слухає усі люблять, коли нова автівка, нова квартира, нове життя. А справжня перемога це:
Техніка, яка вперто не здається.
Жінка, яка тримає на плаву всю хатню бухгалтерію.
Газон, який зрізано тільки тому, що хтось не махнув рукою.
Мені вже пятдесят. Спина бурчить голосніше, ніж сусідка зі свого балкона. Терпіння стало, як на оселедці. А бюджет то вже як жонглювання варениками: головне не впустити.
І ось вона заводиться. Я стою з патлатими очима, усміхаюся, обіймаю ручку, а та тарахкотить хоч у косарки і немає душі, але вона мене точно підтримує.
Вона не знає моїх історій. Але вона вже їх частина.
То так, я люблю свою косарку. Не тому, що вона шикарна. А тому, що вона надійна. А в світі, де все кудись сиплеться, надійність це просто диво. Цього року, якщо чесно, я вже думала: ось, напевно, востаннє. Ще трохи, і шнурок не витримає, і мотор здасться, і я, може, врешті-решт, куплю собі щось сучасне, блискуче, примхливе щоб підлесливо пищало, якщо забула підстригти косу травинку.
Але поки в мене є ця старенька, щось у мені вперто шепоче: не поспішай. Бо не завжди нове значить краще. Не завжди найрозумніше найнадійніше. І кожної весни, коли вона оживає під моєю рукою, я розумію: як би не хиталося життя, завжди знайдеться щось, що триматиме тебе на плаву не гірше за найблискучішу новинку.
Я піднімаю голову, вдихаю свіже повітря, слухаю цей ритм тарахкотіння, яке, здається, відбиває пульс моєї впертої щоденності. Газонокосарка їде вперед, залишає за собою рівненьку смужку, і навіть сусіди визирають, мовляв: «от знов ця невбивана техніка». А я посміхаюся тихо, для себе.
Бо хто ще може похвалитися такою непоказною перемогою? Вірною косаркою і власним непохитним серцем.
І, мабуть, саме завдяки їй у мені досі живе впевненість, що навіть якщо наступна весна буде складнішою, навіть коли все навколо міняється, завжди знайдеться щось, чому можна довіряти. Хай це буде стара косарка, звична ручка, чи навіть твоя власна, випробувана десятками бур життя, впертість жити далі попри все.
І втретє смикаю шнурок наступної весни. І знову заведеться. Я точно знаю.
