– Добре, іди, як не можеш! Маринці хоч допомагати будеш?- запитала я.
– Ну що ти, Юленько! У мене, сама знаєш, яка зарплата мізерна. Мені на себе ледве вистачає. – як ні в чому не бувало, відповів Сашко.
– Будь впевнений: шляху назад вже не буде.
– А мені і не треба… – сказав він, запихаючи останні шкарпетки до своєї валізи.
Я навіть не очікувала, що таке може трапитися. Адже нічого не віщувало таких змін.
Я була на п’ять років старша нього. Дитину ми хотіли дуже: і я, і Сашко. А, можливо, це була лише маска лицемірства з його сторони.
Я завагітніла. Він вдавав, що емоції його переповнюють. Нарешті довгоочікувана дитина! Я булі заміжньою вже, та у першому шлюбі мені не вдалося завагітніти. А тут таке щастя! Вважала себе найщасливішою дружиною і мамою. Сашко теж наче радісний та спокійний. Казав, що дуже мріяв стати батьком.
А тут постійний дитячий крик, який, здавалося, лише на мить стихає. Та ще й чергування по зміні пелюшок та підгузок. Сказати по правді, це в нього вдавалося на «відмінно». Ставав у будь-який час, все міняв належним чином, а потім підносив донечку до мене годувати.
І тут тобі, як сніг на голову: «Я втомився. Іду від вас». Він дійсно спакував свою валізу і зник. Я лише стояла за вікном і поглядом, повним відчаю, проводжала його. Бачила, як підійшов до машини свого друга. Бачила, як зник у темряві нічного міста. Залишив по собі лише доньку і розбите моє серце.
Довго себе заспокоювала. Все повинно бути добре у нас з донечкою.
Звичайно, на дитячі гроші, що нараховувала держава, не прожити. А нам з донькою просто треба забезпечити матеріальну стабільність. Я була відповідальною і наполегливою працівницею. Тому знала моє керівництво мені не відмовить. Дійсно, вони почали давати проєкти, над якими я могла працювати вдома.
Донька підростала. Я влаштувала її до дитячого садка, а сама мала можливість ходити на роботу. Сашко не цікавився дитиною взагалі. Він не телефонував і не писав. Навіть у спільних знайомих не дізнавався, як ми живемо. Грішми взагалі не допомагав. Нічим. Куди ж там – у нього заробітна плата низька.
Доньці вже виповнилося три роки. І аж раптом – дзвінок у двері. Ми з Маринкою якраз вечеряли. Відчинила – на порозі стояв Сашко:
– Давай все спочатку почнемо. Я скучив за вами.
Я забула свої слова, що назад дороги немає. Дозволила йому повернутися. Він приїжджав до нас 4-5 разів на тиждень. Вдавав, що любить Маринку. Працював за ту ж зарплату. Його це влаштовувало. Але він навіть копійки на доньку не дав. Не вистачало ж йому!
Я довго терпіла його візити до нас. За цей час він навіть булочку дитині чи іграшку ніяку не купив. І одного чудового дня я сказала Сашкові:
– Вибач, та я йду з твого життя! Я втомилася так жити!
І я зачинила двері перед самісіньким його носом.
