Ми з чоловіком познайомилися на заробітках. Обоє з простих родин і поїхали шукати кращого життя в чужу країну. От так і зійшлися наші дві самотності.
Так як документи на роботу у нас були на три роки, а в світі була пандемія – ми вирішили додому і не їхати. До чого всі ці пишні весілля. То ж скромно узаконили наші стосунки за кордоном.
Коли таки час їхати додому, щоб продовжити візу настав – ми поїхали. Спочатку кілька тижнів гостювали в моїх батьків, а потім поїхали знайомитись і до чоловікових.
Спочатку наче все було добре. Та й скільки ми там жили з свекрухи і свекра. Мали вже квитки назад.
Та деякі вчинки свекрухи мене заганяли в ступор. От до прикладу, на неділю мали прийти гості, найближча родина чоловіка. Звичайно, щоб на мене подивитися і познайомитися.
Коли всі прийшли, а це близько десяти людей – то всі були з своїми харчами. Хтось з салатами, хтось з м’ясною та овочевою нарізкою, а дехто взагалі з голубцями і варениками.
То ж і не дивно, що коли я пропонувала свекрусі допомогти з готуванням – вона мені сказала, що нічого не потрібно.
Як виявилося, у неї є правило: – Йдеш до нас вгості – неси свою їжу.
Такого я ніколи не бачила ніде за все життя. Мені б було соромно взагалі поминатися навіть за хліб, щоб хтось мені по дорозі купував.
Моя мати, певно б з сорому згоріла, якби це побачила. Навіть не уявляю, як тепер наших батьків знайомити.
