Хочу поділитися з вами нелегкою історією з мого життя. Так сталося, що мій син народився з важкою вадою.Вагітність проходила добре.Я почувалася чудово. Вночі, 22 вересня у мене відійшли води. Ми з чоловіком поїхали в пологовий будинок. Пологова діяльність була дуже слабкою, перейми були нерегулярними. Стимуляція результатів не дала. Кесерів розтин робити ніхто не наважувався.
Мене покpoїли всю. Часу минуло багато.В мого синочка була сильна гіпоксія. Тиждень він був у реанімації. Як наслідок- ДЦП. Лікарі радили мені відмовитися від сина.
“Ви ще молоді, завзяті, у Вас ще будуть повноцінні діти”
Діагноз сина дзвоном лунав у голові. Тарас, мій чоловік, довго мовчав.Потайки плакав на кухні. А потім зізнався: «Нам краще залишити його в лікарні. У нас ще будуть здорові діти. Потім. Я не готовий брати на себе цей тягар».
Він взяв мене за руку тoді і видихнув, ніби скинувши вантаж відповідальнoсті. Він думав, що і я такої ж думки.
Наші думки кардинально розходилися. Я не збиралася кидати хворого сина. Тоді він пішов.
На тому і розпрощались.На моєму боці залишилася тільки моя мама.Ми з мамою забрали синочка додому. Жити було важко. Синочок був важким, я щодня розмовляла з ним, читала медичну літературу, робила масажі, і мені здавалося, що він мене розуміє, кліпаючи очами. Були моменти, коли я подала духом, просила допомоги у колишнього чоловіка. Він всіляко уникав зустрічей з нами.
Одного страшного дня я зачинилася у ванній кімнаті і взяла братву до рук…Страшні думки роїлися у голові. Я тільки хотіла зробити перший надріз, як син вперше закричав. Це був мій перший і останній момент слабкості. Я взяла Ромчика на руки і поклялася, що більше його не залишу. Моя колишня однокласниця, хрещена Ромчика, емігрувала до Канади. Справи у неї їшли добре. Там вона вийшла заміж, знайшла хорошу роботу. Вона допомогла нам переїхати до неї.
Жити стало трохи легше і ми почали лікування. Моя мама сиділа з Ромчиком, а я хапалася за будь-яку роботу.
Через певний час в нашому житті з’явився чоловік. Він приніс солодощі та іграшки для мого сина. Він також емігрант. Живе в Канаді 15 років. У них з дружиною не було дітей, вона звинувачувала у цьому його. Зрештою не витримала, і покинула.
Віктор полюбив мого особливого сина.Замінив йому батька, якого так йому бракувало. Ми одружилися.
Він працював, а я займалася родиною.Він завжди робив акцент на тoму, щo Ромчик саме «наш» синочок.
Син щороку проходив реабілітацію. Але ми все подолали. Роман вже дорослий, йому 23 роки. Син майже здоровий, тільки трошки підкульгує. Ми маємо ще двох хлопчиків-близнюків, їм 16 років.
Ми щаслива родина. Роман працює журналістом. Він знайшов себе у цьому житті. Ніколи не переставайте вірити у своїх дітей і свої сили. Все буде добре! Варто тільки ВІРИТИ!Не падайте духом!
