У нашій родині двоє дітей, а виявляється, що люблять лише одне.
Я зрозумів, що батьки віддавали перевагу своїй дочці, бо ще з дитинства вони ставили її на пєдестал. Після того, як сестразірка, Зоряна, переїхала до нашого дому в Києві і принесла з собою двох малюків, батьки, немов навідались на неї, розташували їх у вільній кімнаті і сказали мені, що пора вже «виходити на вулицю», бо «з твоєю віддаленою роботою в ІТ ти можеш собі дозволити окрему квартиру».
Коли Зоряна навчалась в університеті, її батьки бігали за нею, наче маленька дівчинка, виконували всі бюрократичні клопоти в деканаті, підкидали каву під час лекцій і навіть стежили за дітьми, коли вона була на практиці. А я? Менше допомоги більше злиднів, і раптом влаштовують мене з дому, ніби я зайвий гість.
Тато каже, що я чоловік, отже сам собі маєток будувати, а чоловік Зоряни, Віталій, старший за мене, ніби його не розраховують у сімейний бюджет. «Ти ж чоловік, а не куля», підкреслює він, ніби я мав би сам підняти будинок.
Під час суперечки про переїзд я, схоже, занадто розумний, заявив, що маю таку ж частку у квартирі, як і сестра, і що й мені щось належить. Мати миттєво відповіла, що вона й тато ще живуть тут, а я «як свиня», бо намагаюсь розбити їхню «сімейну гармонію». Зоряна ж підкинула, що я намагаюся вигнати її та дітей з квартири.
З законодавчою точки зору, я, схоже, у безвиході: батьки швидко можуть написати заповіт і відмовитися від мене. Чи може сімя так розпастися через одну квартиру? Я ж теж їхня дитина, а тепер мене сприймають, ніби я чужак. Тож навіщо мати двох дітей, якщо в підсумку я вже зайвий?
Нехай навіть вартість житла в гривнях підростає, а я залишаюсь без «місця під сонцем», я все ще памятаю, як у дитинстві мати розповідала, що «дім це не стіни, а люди». Тепер же виглядає, що в цьому домі залишили лише стіни, а людей лише у спогадах.
