Ми ж чоловіком у шлюбі вже чотири роки. За цей час ми майже не сварилися, цінували і поважали один одного. Мій чоловік Руслан – романтик. Він часто влаштовує вечері при свічках, дарує квіти мінімум раз в тиждень і просто робить приємні сюрпризи. Він щирий та порядний, тому я щаслива з ним.
Одного разу ми поїхали в гості до мами Руслана. Галина Володимирівна привітно зустріла нас. Вона знала, що ми відвідаємо її, тому приготувала смачний обід. За столом моя свекруха раптом запитала:
– Коли у мене вже внуки будуть? Чи я їх так і не діждуся?
– Мамо, ну що ти знову за своє? Не все зразу. Треба спочатку на ноги стати. Тільки квартиру купили! – відповів, посміхаючись Руслан.
– От придбали вже! Молодці! Житло власне є. Пора й про діток подумати. Не треба з цим тягнути! – вперлася Галина Володимирівна.
Вже нарешті відповіла я:
– Та будуть у вас онуки, мамо! Будуть, не хвилюйтеся!
Коли ми поверталися додому, мій чоловік вперто мовчав. Але перед сном він таки запитав мене:
– Ми вже одружені чотири роки! Чому ти не вагітнієш?
– Руслан, але ми ж не планували ще вагітність. Твоя мама чекає на онуків, а ти з нею з усім погоджуєшся. Ти ж мені нічого не казав, що вже дітей хочеш!
– Так я думав, що ти знаєш про це.
– То треба свої бажання вголос промовляти!
– Тоді давай у цьому плані вже починати працювати! – міцно обійняв мене коханий.
Минув майже рік. Я не вагітніла. За цей час я пройшла безліч обстежень. Чоловік та свекруха мені почали дорікати в тому, що я не можу мати дітей.
Якось Руслан повернувся з роботи:
– Привіт, кохана! Як справи? Пахне смачненьким чимось. А я тебе на обстеження ще одне записав!
– Ну скільки можна тих обстежень проходити? Вже сил у мене немає! Я вже пройшла усе, що можна! – мені не вдалося стримати емоцій. – Я здорова, Руслан. Абсолютно здорова! Не безплідна я! Можливо, обстеження пройти треба тобі?
– Та певно в тобі щось не так, раз ти завагітніти не можеш! – обійняв мене чоловік.
– Пройди і ти обстеження. Тоді будемо точно впевнені.
– Добре, ще одне обстеження пройдеш ти. І я теж пройду.
Зранку ми з Русланом здали аналізи. Через тиждень ми отримали результати. Лікар прокоментував розшифровку:
– Любов Василівна здорова. А от у Вас, Руслане Петровичу, є певні проблеми.
Лікар пояснив нам, що у чоловіка патологія, що проявляється низькою рухливістю спермат озоїдів. Через те не вдається завагітніти мені.
Я з відчаю заплакала. Але лікар почав зразу заспокоювати:
– Я ж не говорив, що ситуація безнадійна. Руслан Петрович пройде необхідний курс лікування і згодом у вас з’являться діти. Головне – терпіння мати.
Ми повернулися додому самі не свої. Руслан відмовився вечеряти. А я пішла читати книгу в іншу кімнату. Ми навіть не ночували разом.
Наступного ранку я запитала чоловіка:
– Ти не хочеш вибачення попросити?
– За що?
– За те, що цілий рік дорікав мені безплідністю. Я була здорова повністю, а ти вимучив мене своїми обстеженнями! Мені образливо за це, Руслане! Всі звинувачували мене!
– Люба, це мені зараз важко! Це у мене проблеми, а не у тебе!
Образа здавлювала мені серце. На очі накотилися сльози. Я вибігла на вулицю. На дитячому майданчику гралися діти. Я сіла на лавочку і думала: «Не буде дитини! У нас не буде дитини! Яка користь від того лікування?»
Сиділа я там довго, мабуть, до вечора. Коли повернулася додому, Руслана не було. Я знову заплакала. Зателефонувала йому. Він не взяв слухавку.
Навіщо я так повелася? Це ж чоловік мій! Разом ми скільки пережили! Ми ж справимося! Ми сильні разом! Я ж повинна підтримати його! Невже він пішов геть?
Я викликала таксі, поїхала до Галини Володимирівни. Руслана там не було. Свекруха зустріла мене спокійно, пригостила пирогом і чаєм. Я нічого не стала їй розказувати. Не люблю виносити сміття з дому.
Знову зателефонувала Руслану. Він не відповів. У мене був несамовитий відчай. Опустивши голову, я поверталася додому. У нашій квартирі горіло світло. Певно, він повернувся.
Я думала, що чоловік гнівається чи ображається на мене. Але коли зайшла в квартиру, була здивована. На столі горіли свічки, стояла ваза з трояндами. Руслан сам приготував вечерю. Він вийшов з кухні з моїми улюбленими квітами, келихами та вином.
– Я маю до тебе серйозну розмову, Любочко! Я тебе дуже люблю. Але ти мені зранку дуже боляче зробила, тому я й пішов. Вибач мені, що тобі дорікав. Пробач, за всі образи. Ти ж не залишиш мене? – обійняв мене Руслан.
– Я теж тебе люблю, коханий. Я не збираюся тебе залишати! Але прошу, дуже прошу – не закривайся від мене. Ми ж одна сім’я. Разом ми з тобою пройдемо усе!
Я підтримувала свого чоловіка, як могла. Ми пройшли курс лікування, назначений лікарем. Але вагітності не було. Так тривало більше року, та дива не сталося.
Чоловік був у відчаї, що через нього ми не можемо стати повноцінною сім’єю. Він навіть хотів взяти дитину з притулку. Тоді я запропонувала пройти йому ще один курс лікування, але у приватній клініці. Він погодився, звичайно.
Ми взяли відпустку, щоб відвідати святі місця, куди приїздять пари, які хочуть мати дітей. Я не знаю, що з того подіяло: чи тривале лікування, чи час, проведений разом, чи місця сили. Але через декілька місяців тест таки показав дві смужки. Я відразу повідомила про це Руслана. Він мало не плакав. У нас народилася чудова донечка Уляна.
Ми йшли до заповітної мрії разом з чоловіком, підтримували один одного. До нас, ніби те щастя повернулося, що було після весілля. Почали ще більше цінувати наші стосунки.
Все можна пережити, якщо поруч є підтримка коханої людини. Тому бережіть та цінуйте вашу половинку. Тільки тоді щастя прийде до вашого дому!
