Місяць тому моя дружина народила хлопчика. Я був просто у захваті, коли вона показала мені його через вікно своєї палати. Але коли ми розмовляли телефоном її голос був дивним та збентеженим. Тоді я не звернув на це уваги, але потім все зрозумів.
Коли я зустрічав її з букетом квітів, то не припиняв посміхатися. Ось вона виходить разом з медичними сестрами, дитина тепло закутана у пелюшки. Я віддаю букет дружині, пакунок з презентами для лікарів та персоналу, а мені віддають на руки дитину. Я все ще усміхнений відкриваю край пелюшок й бачу, що на мене дивляться маленькі, завужені оченята. Посмішка в той же момент зникла з мого обличчя. В голові ніяк не могла втриматися думка, що я тримаю на руках китайську дитину. Як таке могло статися. Може щось переплутали. Звернувся до медичних сестер. А вони поспішно повернулися до будівлі пологового будинку. Дружина також розгублено дивилася на мене.
Перше, що я подумав, то це те, що вона мені зрадила. Але як. В нашому місті навіть не має нікого з китайською зовнішністю. Дякувати Богові, що разом зі мною були мої батьки. Мама забрала в мене дитину й віддала дружині, а мене взяла за руку та відвела в сторону.
– Поки ти ще нічого не наговорив, то послухай мене. Даринка мені зателефонувала одразу як побачила дитинку. Вона тобі не зраджувала. Це все наші гени. Річ у тому, що мій прапрапрадід взяв собі за дружину китаянку. Він служив в армії ще за царських часів на далекому сході. З нею він й приїхав до нас. З того часу в нашій родині час від часу в якомусь поколінні будуть з’являтися такі діти. Ось дивись, я спеціально принесла тобі фото моєї прабабусі.
Мама простягнула мені стару, вже частково вицвілу фотографію старої жінки. Вона була справжньою китаянкою. Я заспокоївся. Лише дивувався, що через стільки поколінь гени все ж таки зіграли поганий жарт. А що б було, якби мама мені все не пояснила.
