**Спогади про море**
Весь рік я мріяла про відпустку, готувалася, сподівалася, що повернуся звідти щасливою. Але часто все виходить зовсім інакше…
Ще в травні Микола з Олесею почали планувати поїздку. Вибирали, куди їхати, де зупинитися. Олеся хотіла на піщані пляжі Одеси. Там мілководдя майже на кілометр, вода тепла. Для маленького Івасика щонайкраще.
— Ти хочеш їхати з дитиною? — сухо запитав Микола.
— Ти питаєш так, ніби це тільки моя дитина. Так. А що? Їздять і з немовлятами.
— Якщо немає з ким залишити. А в нас є мама. Попроси її посидіти з онуком, ось побачиш — не відмовить. Всі безсонні ночі, підгузки й капризи візьмемо з собою. Яка ж це буде відпустка?
Олеся погодилася з чоловіком. Але не могла уявити, як розлучиться з сином на цілих десять днів.
Мама підтримала Миколу.
— Поїдьте самі, відпочиньте. Він маленький, з ним тільки втомитеся, та й не зрозуміє вона нічого.
— Дивись, який готель я обрав. А вид з вікна? З верхніх поверхів видно море. — Микола розгорнув ноутбук екраном до Олесі.
— Яка різниця, який з вікна вид? Ти ж їдеш на море, а не дивитися на нього з номера, — сказала Олеся. — Там галечні пляжі, не полежиш.
— А шезлонги навіщо? Зате не будемо таскати в номер пісок.
Микола завжди знаходив потрібні аргументи. А Олеся завжди поступалася йому, бо любила безумно. Яка різниця, куди їхати, який пляж, аби з ним. За два з половиною роки їхнього спільного життя нічого не змінилося.
— Гадаю, найкраще літати літаком. Дорожче, зате швидше, — сказав Микола.
А Олеся думала, як розлучиться з Івасиком. Він хоч і маленький, але швидко зрозуміє, що мами немає поряд, сумуватиме, плакатиме. Впорається мама?
— То я замовляю готель? — відволік від переживань чоловік.
— Так, звісно.
У них були різні уявлення про все, включаючи сім’ю. Микола рано залишився без батьків, його виховували дід із бабою. Дід пішов, коли Микола закінчував школу. Баба пережила його на два роки.
Коли вони познайомилися, Микола вже жив один. Майже відразу Олеся переїхала до нього, вони разом робили ремонт, влаштовували по-своєму своє майбутнє гніздечко. Усі зазрили Олесі.
— Пощастило тобі, Оленко. Красунчик наречений, та ще й з квартирою, без злої свекрухи. Дивись, не цокай зубами, а то відіб’ють, — радила подруга.
— Хіба не ти? — сміялася Олеся.
— А що? Я теж гарна.
Перше розчарування трапилося через місяць після весілля, перед Олесиним днем народження, коли Микола прямо сказав дружині, що не треба запрошувати маму.
— Прийдуть друзі, їй буде нудно з нами.
— Це і її свято. Вона мене народила цього дня, виростила. Як я їй скажу? — обурилася Олеся.
— Запросіть її наступного дня. Посидимо, поп’ємо чай з тортом.
Олесі це не сподобалося, але вона любила Миколу й не хотіла сваритися з ним. Мама, якщо й образилася, то не подала виду. Приїхала наступного дня, подарувала гарний чайний сервіз. Микола розсипався в компліментах, поцілував її в щоку, дякував за доньку. Усе обійшлося, скандалу не сталося.
Так і повелося, що на всі свята в них вдома збиралися друзі Миколи. Багатьом із них не було свого житла, жили на знімних або з батьками. А маму не запрошували.
— Якщо любиш, треба приймати людину такою, яка вона є. Він ріс без батьків, не розуміє цінності родини, — казала мама. — Тим більше, через мене не варто сваритися. Подумаєш, день народження. Дружина має бути мудрою й терплячою. Почнете сваритися — не чекай добра. У тебе син, йому потрібен батько, та й важко виховувати дитину самій, повір мені.
Олеся залишала Івасика з мамою, а сама бігала по магазинам. Після пологів поправилася, сукні стали малі, і купальник потрібен новий. Якось вона крутилася перед дзеркалом у новій світлій сукні.
— Подобається? А коли засмажу, взагалі буде бомба. — Олеся повернулася від дзеркала до Миколи.
— Нічого. Ти в ній якась бліда. Вона тебе повнить, — сказав чоловік, ледве глянувши на Олесю.
Її ніби крижаним душем обдали. Вона повернулася до дзеркала й прискіпливо подивилася на своє відображення. До весілля вона була худесенькою, стрункою, дзвінкою. Поки годувала грудьми, округлилася.
— Тобі раніше подобалося, що груди стали великі, — образилася Олеся.
Сукня їй вже не подобалася. Вона зняла її, сховала в шафу.
— Не ображайся. Але колір, правда, не твій, — спробував виправити ситуацію Микола.
Наближався день від’їзду. Олеся потихеньку збирала речі. Намагалася надихатися сином, не спускала його з рук. Шкодувала, що погодилася поїхати без нього. Краще б взагалі відклали поїздку на рік, не померли б без півнВона взяла Івасика на руки, подивилася йому в очі й зрозуміла, що тепер її справжнє щастя — це не море, не пляжі, а ці маленькі теплі долоні, що тримають її обличчя.
