Вересень видався теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо напередодні вечора. Богдан опустив протисонячний козирок. Він високий, тому козиряк рятує, а от Марія…
Скільки разів пропонував залишити машину біля дому. Підвіз би сам, забрав би ввечері. Та їхній робочий графік з Марією не співпадав.
– Мені, звісно, приємно, що турбуєшся. Але я їжджу акуратно, сам знаєш. Не можу без машини, – говорила Марія, притискаючись до Богдана.
– Гаразд, тільки обіцяй хоча б сонцезахисні окуляри надягати. Наступного тижня почнуться дощі, похолоднішає. Хоч і дощ з калюжами та слизьким асфальтом — теж не найкращий варіант.
– Який ти в мене уважний. Все буде добре. Обіцяю, – піднесла вгору мізинчик Марія.
Богдан припаркувався біля будинку й звичним рухом глянув на вікна квартири на третьому поверсі. Сонце відблискувало від шибок – не розгледіш, чи спущені жалюзі. Якщо ні – у квартирі справжня пекельна спека.
Машини Марії не було. Дивно – не подзвонила, не попередила, що затримається. На всяк випадок Богдан перевірив телефон. Так і є – жодних пропущених з дзвінків. Вона закінчувала роботу на годину раніше. Зазвичай встигала приготувати вечерю до його повернення.
Він сховав телефон, замкнув машину й увійшов у під’їзд.
***
Вони познайомилися півтора роки тому. Богдан повертався з роботи й побачив на узбіччі машину з відчиненими дверима, а поруч – тендітну, збентежену дівчину. Зрозумів – колесо проколото. Зупинився, запропонував допомогу. Так і почали зустрічатися.
Марія жила на орендованій квартирі. Тендітна, малого зросту, горда й незалежна. Біля неї він почувався сильним і досвідченим. Йому кортіло захищати її, а вона сердилася – вважала себе дорослою. Незабаром він запропонував їй переїхати. Нащо викидати гроші на оренду, якщо вона все одно ночує у нього?
Його одиноку хатинку Марія поступово перетворила. З’явилися пледи, барвисті подушки, затишні світильники. У помешканні запахло ваніллю, випічкою, тушкованим м’ясом. Це вже був не просто однушка, а справжній утеплений дім.
Одного разу Марія занесла з вулиці брудного цуценя. Він ховався під кущем біля під’їзду.
– Мар’ю, навіщо ти його принесла? Він же брудний, смердить, ще й хворий може бути, – сердився Богдан. Від собак і взагалі тварин він не був у захваті.
– Богдане, та подивись, який він гарненький! Просто замерз. Я його вимию, завтра відведу до ветеринара. Не хвилюйся, прибиратиму сама. – Вона притиснула до грудей дрімотного малюка.
– Ти ж знаєш, я не люблю собак. Залишиш у клініці – добре? – поступився Богдан.
Марія так на нього глянула, що він зрозумів – якщо продовжувати наполягати, вона піде разом із цуценям. А цього він допустити не міг. Богдан закохався. Ніколи раніше не відчував такого до жодної жінки. Зрештою, він змирився.
Безневинному цуцені Марія дала гучне ім’я – Грім. І песик відразу його прийняв – підняв мордочку, насторожив висіючі вуха.
– Дивись, йому подобається! – раділа Марія.
– Гріме! – покликав Богдан, але пес навіть голову не повернув.
Завдяки гарному годуванню Грім швидко набрав вагу. За півроку перетворився на статного пса середнього розміру з рудуватою шерстю. Породи в ньому були змішані, але одне було ясно – десь у роду точно пробігав ретривер.
Хоч Богдан і гладив його, граючись, справжнім лідером Грім визнавав Марію. Він ішов за нею по п’ятах, ігноруючи накази Богдана. Той навіть трохи заздрив.
Так вони й жили втрьох. Богдана все влаштовувало, навіть із Грімом звик. Дітей він поки не планував – колись буде, а поки й так добре.
***
Ще на підході до квартири Богдан почув виття й гавкотню Гріма. Відчинивши двері, пес прослизнув повз нього до сходів.
Богдан поспішив за ним.
– Не квапся, друже, – буркнув він на пса, який дряпав двері.
Зазвичай він чекав, покій надінуть повідок, але сьогодні Грім поводився дивно й неспокійно. Вискочивши на вулицю, пес відбіг, озирнувся – ніби запрошуючи йти за ним.
– Іду вже, іду. Куди везеш? – воркотів Богдан, намагаючись наздогнати.
Грім нервував, а потім раптом кинувся вперед.
– Сто-о-ой! – крикнув Богдан. – Ну куди ти?
Пес час від часу зупинявся, перевіряючи, чи біжить за ним Богдан, і знову мчав – наче знав, куди йти.
Богдан зрозумів – Грім не просто так біжить. Витискаючи з себе останні сили, він поспішав за ним, проклинаючи молоду енергію пса й обіцяючи собі почати бігати.
Вони вискочили на дорогу, що петляла серед низьких будиночків приватного сектору. Грім стояв на узбіччі й нюхав землю. Підійшовши ближче, Богдан побачив уламки скла на асфальБогдан обхопив голову руками, почуваючи, як світ навколо нього розпадається на дрібні шматочки, які вже ніколи не складуться воєдино.
