У різдвяну ніч я накрив стіл на двох, хоча добре розумів сидітиму сам. Дістав із шафи дві кришталеві бокали, обережно поставив на білу скатертину й відступив назад, щоб оцінити.
Два прибори. Дві тарілки. Дві серветки, акуратно випрасувані так, що аж хрумлять у руках.
Все було готове, ніби щомиті мала зайти вона й сказати, що вже час сідати до столу, що надворі мороз, а Різдво не стане чекати. Але вона цього року не зайде. Вже рік, як її немає серед нас.
Телефон мовчав. Донька моя не приїде. Внуки, мабуть, навіть не згадають подзвонити.
Я провів рукою по скатертині з вишитими маками ще від мого юнацтва. Я сам її вишив, а вона часто говорила, що візерунок нагадує їй мої очі з молодих літ. Я вперше за день усміхнувся так, для себе, хоча серце стискалося.
Я приготував її улюблені страви. Не тому, що когось чекав просто так звик жити. Серце вперто не хотіло миритися, що місце напроти залишиться порожнім.
Я сів до гарно накритого столу і замислився. Згадав наше останнє Різдво удвох вона вже була слабка, та все ж сиділа навпроти, усміхалася і просила мене не закриватися у собі, коли її не стане. Жити. Не здаватися.
Я тоді пообіцяв їй це.
Годинник повільно цокав. З вулиці долинали веселий сміх, зачаровані дитячі голоси бігали снігом, довкола вогники ялинок сяяли святом. У домі ж була лише тиша.
Пізно ввечері нарешті задзвонив телефон. Коротка розмова, святковий жіночий голос, миттєві вітання та все швидко, без питань і часу на спогади. Знову тиша.
Я взяв бокал з її місця, підняв і прошепотів подяку: за прожиті роки, за любов, за те, що мав честь бути її чоловіком. Потім став повільно прибирати стіл спокійно, як завжди це робив, знаючи: такого більше не буде.
Сів біля темного вікна. Звідти видно, як життя кипить різдвяною ніччю а вдома залишилась лише память і відлуння щастя.
Стіл для двох був накритий.
А одне місце залишилось порожнім.
Чи бувало у вас таке готувати місце для того, кого вже немає не тому, що сподіваєтесь побачити, а тому, що серце просто ще не готове відпустити. Але цього Різдва я зрозумів: навіть коли сам, не можна губити теплі спогади, бо вони дають сили й далі жити.
