У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоча знала, що сидітиму сама. Дістала з шафи дві кришталеві келихи, акуратно поставила все на стіл: дві тарілки, два набори приборів, дві напрасовані серветки. Здавалося, що ось-ось він зайде, скаже: “Холодно, вже час сідати, Різдво не чекає”. Але він не з’явиться — його немає вже рік. Дочка не прийде, внуки не подзвонять. Я провела рукою по білій скатертині, вишитій мною ще молодою. Він її любив і казав, що вона нагадує йому мої очі з минулого. Я усміхнулась — вперше за день. Я приготувала його улюблені страви. Не тому, що хтось прийде, а тому що так жила все життя. Серце досі не приймає, що місце навпроти буде порожнім. Я згадала нашу останню Різдвяну вечерю, його прохання жити й не замикатися в собі. Я тоді пообіцяла. Годинник цокав, за вікном світилися вогники, діти бігали по снігу, а в кімнаті панувала тиша і самотність. Пізно ввечері пролунав короткий дзвінок. Коротка розмова, формальні побажання — і знову тиша. Я підняла келих з порожнього місця, прошепотіла подяку за роки, за любов, за те, що була комусь потрібною. Повільно почала прибирати стіл — як щось, що більше не повториться. Сиділа біля вікна в темряві, а Різдво тривало десь там, за склом, а у мене залишився тільки спогад. Стіл на двох був готовий. Але одне місце залишилося порожнім. Чи траплялося вам готувати місце для того, кого вже немає — не тому, що чекаєте, а тому що серце не відпускає?

У ту ніч на Різдво я накривала стіл на двох, хоч добре знала знову сидітиму сама. Дістала з серванту дві кришталеві чарки, обережно поставила їх на скатертину, зробила крок назад і подивилась.

Два комплекти приборів.
Дві тарілки.
Дві серветки, випрасувані так, що шурхотіли, мов сніг під ногами.

Все наче він ось-ось зайде і скаже, що час сідати. Що надворі мороз, а Різдво ж не чекає.
Та він не прийде.
Вже рік його немає.

Телефон мовчав.
Донька не зявиться.
Онуки не подзвонять.

Я провела рукою по білій скатертині з вишитими маківками тією, яку ще зовсім дівчиною гаптувала довгими зимовими вечорами. Він її любив, казав, що квіти на скатертині такі самі ясні, як колись були мої очі.

На мить посміхнулась вперше за цей день.

Приготувала улюблені його страви. Не тому, що чекала гостей, а тому що так роблю завжди. Бо серце все ще не хоче вірити, що місце навпроти залишиться порожнє.

Сіла за стіл, оглянула усе. Гарно як і в усі наші різдвяні вечори.

Згадалось оте останнє Різдво. Він тоді вже знеможений, але сів біля мене, усміхнувся й попросив: не замикатися в собі, коли його не стане. Жити далі. Не падати духом.

Я дала обіцянку.

Годинник відміряв хвилини. За вікном світилися гірлянди, хтось сміявся, діти ганялися у заметах. Місто святкувало. Лиш у цій тихій кімнаті свята вже не було.

Пізно увечері подзвонив телефон. Коротка розмова, святковий голосок, поспішає. Ні питань, ні часу.

А потім знову тиша.

Я взяла склянку з його місця, тихо піднесла й прошепотіла: дякую за роки, за ніжність, за те, що була для когось рідною.

Почала прибирати зі столу. Повільно, без поспіху так, ніби звершуєш щось, що вже ніколи не повториться.

Сіла в темній кімнаті біля вікна. За шибкою живе Різдво а всередині лише згадка.

Стіл був накритий для двох.
Та одне місце так і залишилось порожнім.

Чи траплялося вам готувати стіл для того, кого вже немає поруч не через надію, а бо серце ще не відпустило?