У нашій родині є пять квартир, а ми як у жарті, досі на оренді.
Чесно кажучи, давно перестала дивуватись такій ситуації, бо вже звикла, що у нас усе через одне місце. Зараз розповім, як так сталося, що вже пять квартир у рідні, а ми щомісяця віддаємо останню гривню чужим людям.
Батьки мого чоловіка мають свою квартиру, а ще дві то на Соломянці, то на Позняках здають квартирантам. І у них вічно один і той самий аргумент, із веселою посмішкою: «Ми самі все заробили, то і вам радимо попрацювати. Кожен має сам собі шлях прокладати». І забули, як за радянських часів квартири роздавали, ніби груші на базарі, а хто працював на заводі чи колгоспі той міг ще й службове житло отримати. А тепер так легко гроші не взяти, тим паче коли за оренду платиш, як за маленький космічний корабель.
Мої батьки, правду кажучи, не кращі. Якось, коли бабця Христя відійшла у вічність, переписала свою квартиру на мене. Але ж я тоді була ще малечею, і до повноліття батьки вирішили квартиру здавати. Зараз я вже доросла, могла б там жити але батьки так втягнулися отримувати щомісячну подачку, що тепер навіть і не думають пустити мене у «мою» квартиру.
Вже кілька років ми з чоловіком, Тимуром, страждаємо у маленькій однокімнатній норі на Троєщині, віддаючи за неї майже всі наші гривні. І були часи, коли продукти вибирали не за смаком, а лише щоб вистачило на тиждень. Я зараз в декреті: моя зарплата і до дитини була, як повітря ніби є, а ніби й нема. Тимур працює, як два трактори: два місця, дві зарплати, а усе це на такі витрати, що волосся дибки. Та щоб нині нормально заробляти, треба диплом, а він одразу після школи пішов у армію, а потім одразу ми закрутилися коли вже було вчитись?
Найкумедніше мама ледь не щотижня телефонує з таким виглядом, ніби обирає золото на Олімпіаду: «Доцю, допоможи мені сукню вибрати!» а я думаю про те, як витиснути останнього лимона, щоб купити вітаміни чи яблука своїй малечі. І ще постійно наголошує: «Ви повинні бути фінансово незалежними!». Вимагає, щоб ми їй з татом теж допомагали, бо вони вже мечтають про круїзи Санторіні й тури по Європі, пташки мої.
Скажу чесно, така життєва філософія моїх і чоловікових батьків зовсім мене не радує. У них усе є: квартири, гроші і навіть гарний гірчак на подвірї але дітям допомогти не хочуть. Я розумію, що не треба всім жити під одним дахом і їсти вареники з одної миски, але якщо є можливість підтримати дітей чому не зробити хороший вчинок? Така байдужість до власних дітей мені абсолютно незрозуміла, і я твердо вирішила: мої діти матимуть усе, і ще трохи більше хай тільки попросять!
Усі наші друзі, знайомі і навіть сусідська кішка Зірка, жартують: «Заспокойтесь, все це добро у спадок заберете!» Але якщо чесно, я вже так образилася, що і спадку не треба. Хай забирають свої квартири з собою у рай, ще й ключі там залишать від підїзду.
