Філіп завжди мріяв переїхати у село й ось нарешті його мрія збулася. він купив добротний будинок зі значною ділянкою і перевіз туди всю свою родину. Сім’я, звичайно, звучить голосно, Філіп та дружина ось і вся, як то кажуть сім’я.
Молоді люди завели собі домашніх тварин та стали обживати своє житло. Люди в селі прості. Філіпа відразу охрестили “Філька” і молодий, мовляв, ще, але він і не опирався, все йому подобалося.
Ось тільки трохи напружували дикі звірі, що часто приходили у село з лісу. То лис у кого-небудь курку стягне, то сімейства їжаків по-свійськи починає вимагати годівлі, то борсук околицю городу розкопає, але ось коли з’явилася вовчиця Філіп перелякався не на жарт.
Вовчиця була худа і кульгала, але все одно, це ж дикий звір. Досвідчені мужики попередили, щоб її не чіпали, а навпаки годували. Вовчиця їла все з жадібністю, ковтала і м’ясні обрізки, і розмочений в супі хліб. Не боялась ніякої небезпеки й сама її не представляла. Не намагалася напасти на собак, чи на худобу, чи, тим більше на людину. Вона з’являлася біля села ближче до вечора і не йшла поки не погодують.
Стурбований Філіп все-таки дізнався у сусіда, чому вовчиці раптом такі привілеї у селі дають.
– Ех, Філька як і є Філька — посміхнувся сусід — Вовчиця слабка, нікого не чіпатиме, але застрелимо ми її й що заважає іншому вовку заскочити в село і наробити лихих справ?
– А, та значить, тут її територія.
– Прийдуть інші вовки однаково її проженуть, і якщо вона не прийде, як зазвичай, в село тут і треба буде готуватися. Значить зграя поблизу, а поки вона поруч, то можна спати спокійно.
– Вона, як індикатор!
– Міський ти й не дурний!
Філіп заспокоївся і теж почав годувати вовчицю. Вона дійсно була дуже слабкою, Вона кульгала на одну ногу й інколи здавалося, що навіть молода німецька вівчарка з легкістю переможе в битві з нею.
Хлопець клав їжу на одне і те ж місце і відходив. Вовчиця їла жадібно, недовірливо поглядаючи на людину, готова зірватися і втекти в будь-який момент.
Філіп розмовляв з нею. Хлопцю здавалося що вона розуміє, колір її очей під час його монологу змінювався від світлого до темного і шерсть на загривку то підіймалася, то опускалася і вовчиця йому відповідала.
Філіп не помітив сам, як став називати її “Мила”. Все літо і частину зими Філіп не пропускав ні одного дня і приходив годувати свою вовчицю. Йому здавалося, що так буде завжди й так сильно прив’язався до неї, що дуже переживав, коли вона бувала затримувалася, а потім раптом Мила не прийшла.
Мужики розповіли, що бачили її разом зі сторонніми вовками, її все-таки прийняли в зграю. Філіп звичайно занудьгував, але в селі особливо вдаватися тузі було ніколи й зима пролетіла досить швидко. Вибравшись на риболовлю з ночівлею до глибокого прохолодного лісового озера, по дорозі назад Філіп злегка заблукав, але ось смикнув чорт скоротити шлях. Скорочувався, знаючи приблизний напрямок, хлопець бадьоро крокував по лісі, коли на його шляху раптом виявилася вовчиця. Його Мила, але тепер вона була інша ніякої обережності й довіри в очах. Злісний вищир, холодний погляд і застережливе бурчання.
– Мила, це ж я! – Філіп зробив крок до неї назустріч. Вовчиця стрибнула на нього, але зупинилася буквально в парі сантиметрів, брязнув своїми великими зубами Вона стала потужнішою, більшою, хоча і, як і раніше, кульгала на задню лапу.
Філіп позадкував назад, а вовчиця продовжувала робити в його сторону злісні випади, не даючи зупинитися ні на мить.. Тільки через кілька хвилин вона раптом зупинилася, прислухалася і миттєво зникла за деревами, окинувши Філіпа довгим дивним тривожним поглядом.
Зі страху чоловік швидко знайшов стежку по якій все-таки добрався до озера і вже до вечора з’явилася вдома образа. Розчарування роздирали його, а як же подяка? Адже усюди пишуть, що тварини пам’ятають добро. Вона, його Мила, яку він годував раптом сама мало не перетворила його у свій обід.
– А я ж і кажу як є, і Філька — сусід, начебто глузливо й одночасно уважно дивився на нього, коли Філіп прийшов з ним поділитися цією історією — Не нападала вона на тебе, а проганяла, захищала вона тебе, дурника. Лігво тут у пари вовків. Давно запримітили, не ходимо туди. Ми не чіпаємо їх, а вони нас, а вовчиця твоя і молодняк ніби, як у них батьки досвідчені там люті, і якби помітили тебе, то не знаю загризти б навряд чи загризли, але ось хто його знає може бути, що й напали б. Цуценята у них маленькі ще точно б стали захищати. Вовчиця це знала і проганяла тебе, поки ватажки не помітили. Їй не все одно до тебе, а ти ще, напевно, обматюкав її наостанок
Філіп вночі вийшов у двір і пройшов до кінця своєї ділянки. Він довго стояв там вдивляючись в густу непроглядну темряву, лише почувши далеке тоненьке виття, він прошепотів: “Пробач мені, Мила, за мої погані думки й слова!”
