У школі мене постійно направляли на якісь олімпіади. Якось відправили на олімпіаду з хімії. Я сприйняв це як визнання своїх інтелектуальних здібностей.
Почувши про це, мама, хімік, носила ще з часів своєї молодості поважне прізвище Грабовська, а тепер звичайна Олексієнко, раптом почала сміятися просто на кухні. Зазвичай вона сміялася тихо, майже по-тихенькому, як якась ніжна героїня з класичних романів. Але тоді не стрималась, аж перекинула чайник.
Це був перший і останній раз, коли я бачив маму такою веселою. Далі мене направили на районну олімпіаду з фізики. Потім ще й ще. З часом я запідозрив, що адміністрація школи просто знаходить спосіб регулярно видаляти мене з класу, щоб дати іншим дітям трохи тиші й спокою.
На біологічну олімпіаду я вже їхав не сам, а з Толиком Грабчуком. Толик у біології розбирався так само, як я вмів відрізнити зайця від черепахи за сотню кроків. Як тільки стало відомо, хто буде представляти школу на олімпіаді, наша вчителька біології мало не оголосила страйк. «Та вони ж цілий день не будуть в школі», переконали її, мабуть, директорка з завучем.
Мене з Толиком посадили в величезній аудиторії серед шістдесяти незнайомих облич, таких самих “біологів”. Кожному видали по великому аркушу.
На той час за кафедрою виступала жінка з ефектною скляною брошкою на сукні. Її слова звучали піднесено: ми тут не випадково, попереду важливе життя. Якщо зараз шуміти і списувати, все життя доведеться працювати вантажником. Хоч вона і поважає будь-яку працю.
Я оглянувся і легенько доторкнувся до плеча дівчинки праворуч. Вона почервоніла й опустила нафарбовані вії. Раптом усі почали стрімко записувати щось у своїх аркушах. Толика це схвилювало:
Я щось не зрозумів. Що потрібно робити?
Він і досі гадав, що нас сюди привезли просто так, може, пригостять лимонадом. Заглянувши у завдання, я збагнув, що треба вписати відповіді у порожні місця. Поділився цим з Толиком.
Жінка з брошкою насторожено попросила мене заспокоїтися.
А де подивитися відповіді? спитав Толик.
Жінка цікавилася, з якої ми школи такі допитливі хлопці. Я відповів: сто сімдесят друга. Вона відмітила це в нашому аркуші й своєму блокноті.
Ми ж із сто сімдесят пятої, несміливо додав Толик.
Мовчи, Толю, тихо сказав я.
Толик штовхнув мене під партою, потрапивши по стільцю рудоволосої дівчинки перед нами. Та, озирнувшись, строго попередила більше так не робити. Особливо запамяталися її веснянки.
Чого ти? обурився Толик. Сиди й не заважай.
Після цього жінка зробила дівчинці зауваження, та тихо розплакалася. Щоб її підтримати, жінка з брошкою сказала: «Покладайся на свої сили, і все буде добре». Дівчинка витерла сльози і справді, з того моменту в неї почало виходити.
Я сягнув моменту, коли не міг одночасно пригадувати роки життя Карла Ліннея і ловити погляд дівчинки з віями. Вийшов Карл Лінней із тушшю на віях, і ця картина була лячна.
Скільки видів риб водиться у Дніпрі? запитав Толик.
Девятсот дванадцять, відповів я не замислюючись.
Точно?
З такими речами не жартують.
Відповідь про Ліннея я склав так, що можна було б вставити навіть у дитячу книжку і не помилитися. Підсунув аркуш з питанням: «Підеш у кіно?» Дівчинка з віями відповіла: «Я вже з кимось дружу», писала гарним почерком. Дивиною було те, що дівчата рідко говорять «так» одразу. Я і не збирався руйнувати її дружбу, а справді пропонував нову. Сам я вже подружився з двома дівчатами, які одна з одною подруги.
«Він кращий за мене?», наполіг я. «Так», повернулося у відповідь. «Чому ж він тоді не на олімпіаді?» написав я. Дівчинка замислилася.
Ти Дніпро з Чорним морем не переплутав? жартома спитала жінка з брошкою, проходячи повз. У нашому з Толиком світі вона сподівалась знайти шпаргалки, але для їх написання треба хоча б розуміти суть предмету.
Толик дивився з виглядом дитини, якій не вистачає уваги, але така в нього була звичайна міміка.
Яке море? бурчав Толик. Тут взагалі питань про моря немає.
Я знову передав записку: «Хто є хто?» «Ні!», відповіла дівчинка й намалювала смайлик із косичками й вухами. Мене це зачепило ще більше, ніж її вії.
Толик знову втрутився:
Є питання до тебе: Яка конформація білка кератину? Кератин це відповідь? Він що, узбек? У білки ж руде хутро?
І це правда, відповів я, а взимку воно сіре.
Толик так і записав: «Руде. Взимку сіре». Легко вливався в будь-яку компанію.
Дівчинка з веснянками нахиляється й шепоче: «Альфа-спіраль».
Де? здивувався я.
Рівень конформації альфа-спіраль, пояснила вона і відвернулася.
Я швидко записав правильну відповідь. Зробив з клаптика паперу нову записку: «Підемо в кіно?»
«Підемо», отримав відповідь.
Через хвилину зліва прилетіло ще одне: «Гаразд, підемо».
Тут я остаточно заплутався. Вирішив зосередитись на наступному питанні: «Як називають дитинча носорога?» Дуже складно відповідати на питання, коли дві дівчини одночасно чекають від тебе серйозного ставлення. Носороженя? Носиківка?.. Телятко?.. А може, носотолик? Справа вії, попереду веснянки. Головне не розгубитись. Написав просто: «Дитинча носорога».
З дівчинкою з веснянками ми трималися разом до зими, поки в білки справді не посіріло хутро. А та, що з віями, до кінотеатру так і не прийшла. Ну й жінки
Зате на біологічній олімпіаді я здобув друге місце і отримав диплом. Вручати його шукали аж два місяці. У 172-й школі була лише одна дитина з моїм прізвищем. Хлопчик навчався у першому класі і на питання директорки: «Як він опинився на олімпіаді?» розплакався і пообіцяв, що більше не буде.
Я виявився єдиним з усіх учасників, хто правильно відповів, як називають дитинча носорога. Вчені ще досі не дійшли згоди на цю тему так і я став “своїм” у світі науки. А потім трохи “зіпсувався” і відійшов. Але головне якщо навіть не все йде як хочеш, любов до знань і доброта до людей відкривають перед тобою зовсім неочікувані можливості. А кожна навіть дивна пригода залишає слід у душі та вчить підтримувати інших, не втрачаючи почуття гумору й серця.
