По його слідах
– Дмитро, ну що тобі не вистачає? Ти подивись – українська мова – двійка, алгебра – кілька, а з літератури ти взагалі втік! Чому ти не вчишся і постійно прогулюєш? Що ж мені з тобою робити, горе моє! – знову засмутилася Оксана, перегортаючи шкільний щоденник свого восьмикласника.
– Не знаю, – похмуро відповів підліток і відвернувся від матері.
– Оксанко, та залиш хлопця! Література, біологія… Я теж у свій час уроки прогулював, і нічого – став нормальною людиною! – почувся нетверезий голос чоловіка Івана, який лежав на дивані в сусідній кімнаті.
– Ото й видно! Ніби з сином по-людськи поговорити, але тобі ж некогда – ти в нас уже третій день не просыхаєш! – крикнула Оксана.
– Та що тут такого? Маю право! Я ж на твої не п’ю! До того ж, у нашого Валерчика був день народження – ювілей, між іншим! – відповів Іван, опустив голову на подушку і знову заснув.
…Оксана народилася в інтелігентній родині. Батьки прищепили дівчинці не лише гарні манери, а й подбали про гідне виховання. Оксана старанно вчилася в школі, вступила на престижний факультет. Та через злий жарт долі її шлях перетнувся з Іваном.
Познайомилися на студентській вечірці. Оксана була на четвертому курсі, а Іван уже закінчив ПТУ й влаштувався на завод. Дівчина одразу помітила симпатичного хлопця з виразними очима. Іван виглядав трохи старшим за свій вік. Тоді Оксана ще не здогадувалася, як ця людина переверне її розмірене й упорядковане життя.
Почали зустрічатися, а одружилися того літа, коли Оксана склала всі іспити й захистила диплом. Спочатку все було непогано, але дівчині вже тоді не подобалось, що чоловік не пропускає жодного свята. Будь-який, навіть найменший привід, ставав для нього приводом гуляти з друзями за столом…
В якийсь момент Оксана усвідомила, що помилилася у виборі – вони з чоловіком були зовсім різними. І вона вирішила розлучитися. Та доля знову втрутилася – жінка дізналася, що чекає дитину.
Позбутися дитини рука не піднялася. Залишити без батька – теж не варіант. Будучи оптимісткою, Оксана сподівалася, що з народженням сина Іван опам’ятається. Але коли п’яний він прийшов до неї в пологовий будинок, вона з гіркотою зрозуміла – нічого в цій людині не зміниться.
Так воно й вийшло. Іван пив багато й часто. По дому допомагав через пень-колоду – то йшов на гулянку з друзями, то відсипався після вечірки.
Оксана особливо не скаржилася, тягнула все сама: багато працювала й отримувала непогану зарплатню, у квартирі були чистота й затишок, синові Дмитру приділяла увагу. Але чим старшим ставав хлопець, тим більше нагадував батька. Оксана в ньому себе взагалі не впізнавала: навчався Дмитро неохоче, від гуртків і секцій відмовлявся.
До сьомого класу хлопець остаточно відбився від рук.
– Оксано Миколаївно, поговоріть із сином. На уроках грубить, не слухається, а про успішність і говорити нема чого… Плакати хочеться… – такі зауваження вона постійно чула від класної керівниці.
Після кожних батьківських зборів Оксана йшла додому і лаяла себе за те, що щось робить не так.
Спочатку Дмитро виправдовувався й обіцяв покращитися. Але всі ці обіцянки лишалися пустими словами.
Дмитро закінчив дев’ятий клас. Про перехід у десятий й мови не йшло. Потрібно було йти до ПТУ. Оксана з жахом усвідомила, що син буквально йде стопами батька. А Іван до того часу спився остаточно. Їй доводилося виводити його з запіїв, терпіти скандали й, що гірше, ходити на завод і благати, щоб чоловіка не звільняли.
У ПТУ Дмитро також навчався погано: пропускав заняття, грубив викладачам, сварився з однокурсниками. Дома він заявляв, що навчання йому не подобається.
– Мам, може, я кинчу це ПТУ і піду до тата на завод? Одразу зарплатню отримуватиму, – якось заявив Дмитро.
– Сину, що ти кажеш?! Яку зарплатню? Треба здобути хоч якусь освіту, а потім можна й далі вчитися. Невже ти хочеш жити, як твій батько?
– Та що тут такого? Тато норм живе.
– Ото й воно! Що тут такого? Що ти до сина чіпляєшся? Хлопець хоче працювати – нехай іде й працює! Тем більше, у нас місця є, – втрутився Іван.
Оксані все ж вдалося переконати сина закінчити ПТУ. Вона бігала до викладачів, просила, щоб Дмитра не відраховували.
Легше-важко, але хлопець здобув диплом і одразу заговорив про завод. Оксана відмовляла, бо розуміла, чим це закінчиться. До того ж, Дмитро дивовижно схожий на батька – і зовні, і характером. Вона з жахом усвідомлювала, що в ньому немає від неї нічого. Це був син Івана.
Але, як і будь-яка мати, Оксана до останнього сподівалася, що син опам’ятається. Та доля знову не була до неї ласкава. Найгірші побоювання справдилися – син влаштувався на ту саму з…І коли літак піднявся в небо, Оксана, дивлячись у вікно на рідне місто, відчула, що нарешті звільнилася.
