Ось переказана історія з українським колоритом:
Материнство — найбільший дар, але й найтяжча робота. Ми віддаємо дітям усе: здоров’я, час, молодість, мрії… Та хто знає, як вони віддячать? Будуть поруч у старості? Обіймуть, коли сили покинуть? Чи залишать наодинці з фотографіями та болем, який ніякі ліки не заглушать.
Ганна Іванівна Коваленко все життя крутилася як білка в колесі. Працьовита, мовчазна, вона сама виростила четверо дітей після того, як чоловік загинув у аварії. Тоді молодшій навіть року не було. З тих пір біля неї не з’являлося жодного чоловіка. Не тому що не кликали — просто її серце було зайняте дітьми. Вони стали її сенсом.
Вона працювала без вихідних, бралася за будь-яку роботу: мила підлоги у садочку, торгувала на ринку, в’язала на замовлення. Все для дітей. Собі нічого зайвого — носила одні й ті ж черевики по кілька зим, забувши про манікюр і театри. Все заради того, щоб вони були ситі, одягнені, освічені.
Старша Оксана закінчила медичний університет, потім поїхала до Німеччини — спочатку інтернатура, потім контракт. Там вийшла заміж, народила двійко дітей. Тепер у неї свій будинок, своя сім’я, своє життя. Ганні лише іноді надсилає листівки на свята чи фото у месенджері. Дзвонить рідко. Завжди зайнята. Але Ганна розуміє. І якось пишається.
Два сини — Андрій та Тарас — живуть у Львові. Місто недалеко, але справа не у відстані. Дзвонять раз на місяць, у гості не їздять. Весь час у клопотах. Про їхнє життя Ганна дізнається від сусідів або з соцмереж. Не нарікає. Радіє, що в них усе гаразд.
Молодша, Настенька, довго жила з матір’ю. Закінчила школу, інститут, потім вийшла заміж і переїхала до Києва — у чоловіка там була квартира від бабусі. Ганна дуже сумувала: саме Настя була поруч найдовше. Зараз вона хоча й дзвонить частіше, але… чується, що поспішає, ніби їй невигідно відволікатися на розмову.
Ганна вже давно не виходить з дому. Серце підводить, ноги набрякають, тиск скаче. До крамниці ледь дотягує, готує щось просте. Інше приносять сусіди. А найчастіше допомагає Марія Степанівна — її стара подруга. Саме вона возила Ганну по лікарях, оформляла ліки, викликала швидку, коли стало зовсім погано.
Діти… Ніби й є, але їх уже нема. Ганна не злиться. Може, це вона сама зробила їх такими — самостійними, далекими. Не привчила просити допомоги, бо завжди справлялася сама.
Нещодавно Настя пропонувала забрати матір до себе, але її чоловік був рішуче проти: мовляв, тісно, незручно, літнім людям — у пансіонати. Слово за слово — і питання закрили. Ганна й не наполягала. Не хотіла бути тягарем.
Тепер її дні однакові. Вранці — молитва, ліки, чашка чаю. Потім телевізор на півголосу, в’язання, полив квітів. І знову тиша. Іноді — дзвінок від Марії, візит лікарки. І щоночі — надія. А раптом завтра хтось із дітей приїде? Постукає у двері, принесе паляничку, сяде поруч, візьме за руку…
Часто вона бере у руки старий альбом. Там — її діти. Маленькі, смішні, любі. Там — вона молода, гарна, з ясними очима. ТамАле вечорами, коли вітер б’є у вікно, вона все ж прислухається — чи не гримить у під’їзді дитячий сміх.
