У свої 35 років я стала схожою на тітку, бо за роботою не бачила нічого. На моїх плечах був чоловік, діти, домашнє господарство та серйозна посада. Я була наче ломова конячка. Ні на що не жалілася. Довколишні стали помічати, що я дуже стомлена, перепитували чи я не хвора. А мені навіть ніколи було пройти якесь обстеження не те щоб поглянути на себе в дзеркало.
Коли я виходила заміж за Івана, мені здавалося, що він забезпечить мені надійний тил та я буду наче за кам’яною стіною. Я була настільки в нього закохана, що вірила усьому, що він каже. Іван так гарно розповідав про те, як все буде. Він дуже багато чого обіцяв. Лише зараз я розумію, що нічого з обіцяного він так і не виконав.
Казав, що я можу не працювати на роботі, але якщо мені буде сумно вдома, то я можу влаштуватися на роботу. Та сталося так, що ми з ним помінялися місцями та тепер я основний годувальник в нашій сім’ї.
Спочатку я влаштувалася на роботу, щоб не сидіти вдома, потім зрозуміла, що мені ця робота подобається, почала досягати успіхів, мене підвищили. Потім було два декрети та за мною зберігалося робоче місце. Я навіть під час декретної відпустки працювала допомагаючи тим працівникам, які мене тимчасово заміняли.
А зараз я повернулася на свою роботу. Іван звільнився з роботи, сказав, що вона йому набридла та він хоче спробувати щось інше. Я знала, що він творча особистість та дозволила йому деякий час займатися пошуком свого призначення. Я тоді ще думала, що це тимчасово, та це вже триває роками.
Згодом Іван став просто лежати на дивані та займався лише тим, що спить і їсть. Такий собі домашній дармоїд. Наче я чоловік вдома, а не він. Моє життя наче перегони: дім – садочок – робота – магазин – садочок – дім – готування – прибирання – прання. І кожен день це все повторюється спочатку.
Уже дев’ять років я так жила. Одного разу я знепритомніла просто посеред кухні. Іван навіть не поцікавився що зі мною, його більше цікавило коли буде готова вечеря. Наступного дня я попросила відпустку на роботі та пройшла обстеження у лікаря. Мені сказали, що у мене фізичне виснаження та якщо так далі буде продовжуватися, то наслідки можуть бути серйозними. І тут я наче прокинулась.
Подала на розлучення та викинула того нахлібника зі свого життя. Тепер Іван пішов працювати вантажником. Хай в перервах між роботою шукає своє призначення, а з мене годі. Я вже й так останнім часом живу без чоловіка, хоч на папері ми були подружжям.
Іван, звичайно, кричав, що з двома дітьми я нікому не потрібна. Але якщо він має на увазі чоловіків таких, як він, то мені такі чоловіки не потрібні.
Ніколи не думала, що я до такого доживуся. Діти спершу сумували за батьком, але час найкращий лікар та ми пристосувалися до нашого нового життя. Я стала більш спокійною та щасливою, маю більше часу на себе та це суттєво позначилося на моєму зовнішньому вигляді. Я суттєво помолодшала та тепер уже більше схожа на жінку, ніж на тітку.
Іван згодом зрозумів, що повертати його ніхто не збирається та сам почав проситися назад. Але я йому, звичайно, відмовила.
