Мене звати Галина, нещодавно мені виповнилося 60 років. Чоловіка не стало 3 роки тому, інфаркт. Спочатку було важко звикнути до самотності. Діти вже дорослі, у кожного свої родини…
2 роки тому я залишила квартиру для молодшого сина, а сама переїхала у село доглядати свою 95-річну матір. Не дивлячись на поважний вік, у мами донині ясний розум. Вона сама ходить, доглядає за собою, навіть варить фірмову рисову кашу з цукерками.
День у нас починається неквапливо. Вранці ми снідаємо, п’ємо чай на веранді з халвою. Прибираємо, а потім йдемо прогулятися у садок. Тримаємо невеличкий город, саджаємо всього потрошку, для душі та здорового духу. Рух-це життя.
Після обіду лягаємо відпочити на денний сон. Потім дивимося телевізор. Розмови усі вже перебалакали. Лише деколи активно обговорюємо новини. У свої 60 я присвятила життя 95-річній матері. З’явилася якась апатія до життя… Дорога в один кінець!
Поважний вік мами дає про себе знати. Інколи, коли вона погано почувається усіма домашніми справами займаюся я. Мама тільки спостерігає і радить. Вона впевнена, що в цьому і полягає матеріальна функція – давати дітям цінні вказівки. Хоча дочці і 60 років, вона ж дочка. Ми діти доти, доки живі наші батьки!
По телевізору дивимося лише те, що подобається мамі. Дні пливуть сірі та одноманітні.
Нещодавно знайома запитала мене про сім’ю: чи не хочу я бути з ними, куди-небудь поїхати, знайти нове хобі, завести цікаве знайомство з чоловіком. Я відповіла, що раніше такі бажання були, а зараз я живу ніби в якомусь коконі байдужості.
Невже у 60 років потрібно доживати, а не жити? Що буде, коли матері не стане? Невже так треба повністю розчинятися в іншій людині, навіть, якщо це твоя рідна матір? Що Ви на це скажете?
