Я опинилася у дитячому будинку, а моя маленька сестричка, якій було всього 5 місяців, – в будинку маляти. Та ось вже за місяць нас забрала сестричка вітчима – Катерина. Сама вона ще була студенткою медичного коледжу. Доволі молода дівчина взяла нас з собою і повезла до Києва.
Каті було важко з нами. Мені рідко доводилося бачити її сплячою. На орендованій квартирі нас покидали на сусідів, в той час як тітка металася між навчанням і роботою. Згодом мене взяли в школу, що була поряд з житлом, а сестричка часто подорожувала з Катрусею на роботу, а інколи і в університет.
Та що важливо: ми ніколи не були обділені турботою, доглядом, нічим не відрізнялися від інших діток. У своєму щільному графіку тітонька знаходила час на відвідування концертів, в яких ми брали участь, а частіше всього шила сценічні костюми для таких заходів. Вона навіть відповідально водила нас на всі шкільні гуртки і секції.
З часом сестричка почала називати її мамою і мене дратувало це. А от смішило, коли Катрусі доводилося відмовляти хлопцям, які не заслужили нашої прихильності.
Та згодом Катерина стала ще щасливішою і успішнішою. Її чекало підвищення на роботі, взаємне кохання. Тітчин обранець був справжнім чоловіком, тож не дивно, що швидко він замінив нам батька.
Я мала змогу навчатися в одному з найкрутіших університетів Польщі, а зараз, завдяки цьому, працюю на омріяній роботі. Моя сестра пішла по стопах Каті і вступила в найкращий медичний університет столиці. Все, що ми маємо – завдяки їй, нашому ангелу-охоронцю, любій Катрусі.
Я ніколи не пропускала важливих подій її життя. З особливим трепетом дивилася на її як наречену, як матір. Плакала, коли тримала під хрестом її донечку.
А зараз плачу, пишучи це і їдучи в швидкісному поїзді на її похорон. Нещасний випадок, дощ, і червона машина по зустрічній – результат втрати двох прекрасних людей, яким я була зобов’язана життям.
