Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я вигнала з дому власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що я бачу? На кухні — мій син Тарас і його дружина Оля. Вона нарізає ковбасу, а він сидить за столом, читає газету та, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мам! Ми вирішили до тебе завітати!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Тарас приходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру й залишились.
Виявилося, їх вигнали із орендованого житла — півроку не платили за квартиру. Я ж казала їм: не беріть понад можливе! Знайдіть щось простіше, пожертвуйте комфортом. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розсипалося — тікають до мами.
— Мам, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаємо квартиру, — запевняв мене син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто й не збирався. Зате вони швидко влаштувались. Жили, як удома: не питали дозволу, не рахувались ні з ким, не допомагали. А Оля… Господи, як же я в ній помилилась.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувала з подругами, а коли залишалась вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби відпочиває у санаторії. Навіть за собою чашки не помиє.
Якось я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони не вклали жодної копійки. А до того ж ще й скандалили, якщо щось йшло не по них. Кожен мій докір перетворювався на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Оля сміються, щось обговорюють. А мене чекає ранній підйом. Я вийшла до них:
— Хлопці, ви взагалі збираєтесь спати? Мені в шість ранку на роботу!
— Мам, ну не починай, — сказав Тарас.
— Пані Мар’яно, годі істерик, — додала Оля, навіть не повернувшись.
Я відчула, як у мені щось обірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Інакше я сама почну викидати ваші речі.
Коли я повернулась, щоб піти в кімнату, Оля хмикнула. І це було фатальною помилкою. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви виходите зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Жодних сліз, жалю. Лише злість і докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. В Олі є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я зробила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
