Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — досить.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я вигнала з дому власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була межа. Вони самі змусили мене на такий крок.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю і спокій. І що ж я бачу? На кухні — мій син Ігор і його дружина Оксана. Вона нарізає ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мамо! Вирішили провідати тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Ігорь заходить у гості. Але потім зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру і залишилися.
Виявилося, їх виселили з орендованого житла — півроку не платили за квартиру. Я ж казала їм: не беріть понад можливості! Знайдіть щось простіше, життя скромніше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все полетіло під уклін — бігом до мами.
— Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаємо житло, — запевняв мене син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну гаразд, тиждень — не вирок. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, у що це переросте…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто навіть не збирався. Зате вони швидко влаштувалися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Оксана… Господи, як же я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби відпочиваюча в санаторії. Навіть за собою чашки не помиє.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони ані копійки не давали. Та ще й встигали влаштовувати скандали, якщо щось йшло не так, як їм хотілося. Кожне моє зауваження переростало у бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідньВони хотіли жити безтурботно, але забули, що без поваги й вдячності навіть рідний дім стає чужим.
