Коли ми з Людмилою одружилися, моїй тещі на той час виповнилося сорок один рік. З першого знайомства я їй не сподобався. Та дивлячись на те, як її донька заглядає мені в очі, змирилася. Але неприязнь залишилася. Річ у тім, що вона приготувала для своєї доньки іншого нареченого. Який, на її думку, більше підходить Людмилі. Та дівчина і слухати не хотіла, не те що зустрічатися з тим Михайлом. Тому теща терпіла мене при моїй дружині, а коли залишалися одні, говорила який я нездара, і взагалі, вона зробить усе, щоб нас розлучити.
Таке слухав я щоразу, як тільки для тещі випадала така можливість позлити мене. Заради своєї дружини, яка ставилася до мене дуже добре, я терпів. Але не забував нічого. Так мені набридло слухати всю ту нісенітницю, яку з роками несла теща на мене. Таке відчуття, що старіти не збирається, і не потрібно думати про те, до кого притулитися в старості.
У неї є син Євген. От для нього вона готова зірки з неба дістати. І невістку любить. Пропонувала їм жити біля неї. Та Євген виявився мудрішим. На відстані більш дружні будуть із його дружиною. Хоч про мене, то і відстань не допомагає. Відношення не міняється. Одного разу Євген сказав своїй мамі, що вистачить діставати мене. Це яке ж потрібно терпіння, щоб слухати його маму стільки років. Теща притихла, але не надовго.
Минуло тридцять років нашого шлюбу з Людмилою. Діти виросли. У нас у самих вже онуки є. Знаючи відношення тещі до мене, я своїх зятів поважаю. Адже вони бережуть моїх доньок. Ми з Людмилою плануємо на пенсії виїхати жити на дачу, яку купили, коли діти пішли в школу. Кожне літо ми там жили. Наразі зробили опалення, можна жити взимку. У Євгена син одружився, жити почав із бабусею. Тому що з мамою і татом сестра незаміжня живе.
Та моя теща зі своїм характером ледь не розлучила молодят. Син Євгена дуже образився на бабусю, влаштував їй таке життя, що вона бажала втекти зі своєї квартири. Ось тут теща згадала про мене. Що в нас є дача, і на ній можна жити. Та мені теща навіщо? Все життя не давала мені спокою, наразі являється з заявою, що хоче жити з нами. Я не хочу жити з нею. Так і сказав, а вона дивиться на Людмилу, розжалобити хоче.
Мов, я тут ніхто, донька до себе забере. Це зовсім обурило. Сказав, щоб і на поріг не являлася, не впущу. Згадала про мою сім’ю, коли самій нікуди подітися. Нехай розбирається зі своїм онуком, адже квартира її. А, ні, виявляється квартиру встигла переписати на онука, наразі він виганяє. Може візьму гріх на душу, але так їй і треба. Не давала спокійно нам із дружиною жити, а онука свого, сина Євгена, на руках носила, говорила, що то її рідний онук, який догляне бабусю на старості. От і доглянув.
Наразі до нас поривається прибитися. Але хто їй тут радий. Ми живемо, ніколи не просили ні про що. Та і сама теща ні разу не здогадалася допомогти, чи з нашими дітьми посидіти, коли дружина заклопотана. Тільки навкруги сина бігала та онука. От і діждалася на старості.
Мене Людмила підтримує, вона також ображалася на маму, але коли її візьме жаль до матері, то напевно буде вговорювати мене. Але я не можу взяти її до себе жити. Простити прощу, але жити з нами, ні.
