**У ЗОЛОТІЙ КЛІТЦІ**
Соломія увійшла до квартири й тихенько почала роздягатися, намагаючись не розбудити маму. Ледь стримала стогін, коли знімала нові туфлі, які натерли їй ноги.
— Що так рано? Втекла? Не сподобалося весілля? — у передпокій визирнула мама.
— А ти чого не спиш? Мене вичікуєш? — різко відповіла Соломія.
Мама підкусила губу й пішла до своєї кімнати. Донька відчула поколювання докору. Мама не спала, чекала на неї, хотіла почути новини, а вона нагрубила. Соломія зайшла до кімнати, сіла поруч із мамою на диван і обійняла її.
— Не підлещуйся. Не хочеш — не розповідай. Я потім усе дізнаюся від матері Оленьки.
— Мамо, вибач. Я втомилася, ще й ноги натерла. Ресторан розкішний, гостей з п’ятдесят було. Гамірно, весело. А Оленька в білій сукні виглядала як із журналу. І наречений гарнючий… — перелічувала Соломія.
— То чого ж так рано пішла? — перебила її мама.
— Мамо, там усі такі важкі, надуті, немов індики. Узагалі, не наші люди. Та й завтра рано вставати.
— Куди це? Завтра ж неділя, — здивувалася мама й уважно глянула на доньку.
— Тим більше. Завтра розповім. Усе, я в душ. — Соломія чмокнула маму в щоку й пішла до своєї кімнати переодягатися.
Вона з огидою скинула вбрання, яке поруч із іншими гостями виглядало скромно й дешево. Пішла в душ, ретельно намилюючи спину там, де торкалися потні руки товстуна.
Він запросив її на танець, не слухаючи відмов. Ну не битися ж із ним. Притискав до свого величезного живота, а його мокрі долоні липли до її спини. Підбої туфель впивалися в шкіру. Ледусі дочекалася кінця музики.
Потім підсів до її столика й почав підливати вина. Нікому не було до неї діла. Єдина знайома, подруга Оленька, була зайнята гостями й новоспеченим чоловіком. Лише пару разів Соломія помітила на собі зацікавлений погляд якогось чоловіка. Але він і пальцем не пошевелив, щоб врятувати її від настирливого кавалера.
Вона сказала, що їй у вбиральню, і втекла. Біля ресторану взяла таксі. Ні, такої весільної казки вона собі не бажала. Усе, як у виставі, де в кожного своя роль. А вона була лише статистом.
Соломія довго не могла заснути. У голові лунали музика, дзвін келихів, сміхи, тости… Згадала того чоловіка. «Краще б він запросив мене на танець, а не цей розжирілий кабан. Та годі вже про нього думати», — сказала собі Соломія, повернулася на бік і незабаром заснула.
Теплий вересень змінився дощовим жовтнем. Оленька повернулася з медового місяця й запросила Соломію в гості.
Тій теперішнього теж цікаво було подивитися, як живуть заможні. Але не з порожніми ж руками йти. Після пар вона зайшла до кондитерської й купила улюблені тістечка Оленьки. Виходила з магазину, коли в дверях зіткнулася з чоловіком. Він відступив, пропускаючи її.
— Це ви? — раптом сказав він.
Соломія підняла очі й впізнала того загадкового гостя з весілля. Від несподіванки вона зависла в дверях.
— Виходьте швидше, ми заважаємо, — засміявся він і потягнув її за руку.
— Ви так несподівано зникли з весілля, наче Попелюшка. Я навіть не встиг представитися. — Він усміхнувся, демонструючи ідеальні зуби.
— Але черевичка не загубила, — теж посміхнулася Соломія.
— Додому? Підвезу вас, — запропонував він.
— Ні, я до подруги, нареченої з того весілля. Ви що — передумали йти за покупками? — здивовано підняла брова Соломія.
— Я так радий нашій зустрічі, що готовий пожертвувати усіма тістечками світу, — сказав він, помітивши в її руках фірмову коробку. — Ходімо. — Він узяв її під руку й підвів до свого позашляховика.
Раніше вона не їздила в таких розкішних авто, хоча й у звичайних теж не часто. Він впевнено керував, навіть не питаючи адреси. Соломія занепокоїлася.
— Я знаю, де живе ваша подруга. Ми з її чоловіком партнери й друзі, — пояснив він, помітивши її тривогу.
Дорогою розповів, що звати його Богдан, що він у розлученні, має лабрадора…
«Заможний, гарний, успішний. І приємний. Усе, як мріяла мама», — подумала Соломія.
— Чого так пізно? Я вже почала хвилюватися, — докорявА за вікном парикмахерської тихо падав дощ, розмиваючи сліди минулого, наче сама доля стирала ті рани, щоб дати їй почати з чистого аркуша.
