Отак на старості літ мій син перестав зі мною спілкуватися. Він знову повернувся до тієї жінки, яка колись розбила йому серце.
Кожна матір хоче для своєї дитини лише найкращого. Щоб була любов у серці, щоб робота радувала, а життя йшло без гіркоти та розпачу. Але ж, як часто буває, діти нас не слухають, роблять ті самі помилки, наступають на ті самі граблі. Так і сталося з моїм старшим сином. Після розлучення він нібито все зрозумів. А потім — знову крок у ту саму прірву.
Коли він ще юним повернувся з навчання, познайомився з дівчиною на ім’я Соломія. Наш невеличкий містечко на Чернігівщині швидко донесло до мене чутки: про неї погано говорять, хлопців було багато, постійні сварки з батьками. Але я вирішила — дам шанс. Адже я ж мати. Побачити Соломію — означало зрозуміти, хто захопив серце мого хлопця.
Я вимила до блиску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жувала жуйку, з зухвалим поглядом і викликаючою поведінкою. Ані «доброго дня», ані поваги в словах. Залишила враження людини, якій на всіх начхати.
Багато хто тоді мене питав: «Марічка, ти що, не бачиш, у яку історію він лізе?» Бачила. Звісно, бачила. Але Богдан був засліплений. Через місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Соломії все оплатили. Я мовчала. Сподівалася, що кохання зробить її кращою.
Та чуда не сталося. Соломія не готувала, не прибирала, замовила їжу додому, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Аж поки не розійшлись. Тихо. Без скандалів. За півроку.
Я бачила, як він страждав. Замикався. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову як мати — намагалася йому допомогти. Познайомила його з донькою своєї давньої подруги. Розумна, добра, спокійна. Не красуня, але з душею і серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялись, будували плани. Я вже уявляла, як няньчитиму онуків. Але…
Соломія повернулася.
Спочатку дзвонила. Потім приїжджала. Потім Богдан знову почав зникати. Одного дня він прийшов до тієї дівчини — до тієї, що підняла його на ноги — і сказав, що вони «різні люди». А ще через тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Соломії.
Я не могла повірити своїм вухам. Запитала: «Навіщо? Адже це вже було! Ти ж знаєш, чим це закінчиться». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мамо, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, що ночами не спала, що тримала його за руку, коли в нього не було сил підвестися з ліжка. Заради кого? Заради тієї, що колись розбила йому серце. Заради тієї, кого навіть власні батьки не виправдовують.
Я б і так не пішла. Я знаю. Але почути це — було ніби отримати ляпаса.
Тепер я часто думаю: у мене було два сини. А зараз — один. Хоча обоє живі. Просто один з них сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що я була чесною, за те, що хотіла вберегти його від болю?
Кажуть, неможливо відмовитися від своїх дітей. Щоб не сталося. Але що робити, коли дитина сама тебе викидає, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це тягар, який він скидає, як непотрібний мотлох?
Я не проклинаю. Я не злюсь. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він розплющить очі. Втомилася сподіватися, що одного дня він скаже: «Мамо, ти мала рацію». Я більше не чекаю. Мій молодший син поряд. Він допомагає, дзвонить, приїжджає. У нього є родина, у нього є совість.
А в Богдана — лише Соломія.
